Читать онлайн книгу "Проби. Вибране"

Проби. Вибране
Мишель Монтень


Свiй славетний твiр «Проби» французький моралiст Мiшель Монтень (1533—1592) оприлюднив у сорок сiм рокiв. У цiй книзi вiн насамперед вирiшив вiдповiсти на запитання, яке стало його гаслом: «Хто я?». Героем «Проб» можна вважати саму людську думку, вiльну вiд догматизму i схоластики, не залежну вiд сильних свiту цього, безстрашну, критичну. Завдяки розкутiй манерi викладу у творi представлено рiзнi лiтературнi жанри: i фiлософську розвiдку, i критичний есей, i повiстярське побутописання, i навiть вiршi у прозi.





Мишель Монтень

Проби. Вибране





На маргiнесах книг, на маргiнесах життя


Мiшель Монтень (Мiшель Ейкем) – великий французький письменник i фiлософ-гуманiст, чiльний представник пiзнього Вiдродження у Францii, речник рацiоналiзму, скептицизму i толерантностi; своi погляди вiн виклав у «Пробах» – творi автобiографiчного характеру.

Народився письменник 1533 року в замку Монтень, департамент Дордонь. Батько його, П'ер Ейкем, був нащадок гасконських буржуа, що стали шляхтою, мати, Антуанетта Лупп, походила з роду португальських купцiв-вихрестiв, що втекли вiд iнквiзицii. У викладi цього життепису з огляду на роль Рабле як предтечi Монтеня доречно згадати, що за рiк до народження Мiшеля Рабле опублiкував «Пантагрюеля», а коли йому було два роки – «Гаргантюа».

Ось тi мiсця, з якими було пов'язане життя Монтеня: Бордо, з колежем, не таким уже й блискучим для хлопця, знавця живоi латини, i з магiстратурою, де вiн служив до 1585 року; Париж, з його бурхливим полiтичним життям, де вiн за Генрiха II i Карла IX провадив переговори пiд час релiгiйних воен (залагодження чварiв мiж рiзними партiями, присутнiсть при дворi у момент розрухiв у Гiенi); замок Монтень, починаючи з «вiдставки» письменника (1571), не полiтичноi, а суто фiлософськоi; нарештi подорожi до Швейцарii та Італii (1580—1581), де вiн лiкувався вiд каменiв у нирках i набирався «житейського досвiду».

Треба зазначити, що лiтературне життя Монтеня почалося пiсля смертi його батька (1569).

Той спрямовував його першi кроки: змусив вивчити латину, найнявши нiмця Горштана, брав сина з собою, вирушаючи до королiвського двору, влаштував його радником при Лiчильнiй палатi в Перiге, схилив перекладати «Природну теологiю» Раймунда Сабундського.

«Служити музам» Монтень наважився уже в лiтах, знуджений працею на посадi мера Бордо. З 1572 року вiн заходжуеться писати своi враження вiд прочитаного (особливо вiд античних авторiв) i вiд пережитого, зiбравши iх у книжку i назвавши «Пробами» (в оригiналi «Есеi», назва, яка згодом визнана лiтературним жанром). Перед нами один з перших лiтературних творiв, написаних «вiд першоi особи». Позбавленi гладкопису, викiнченостi, стрункостi, «Проби» мають таку структуру i вимагають, щоб iх читали вiдповiдно до iхнього титулу: це монтаж роздумiв, занотованих у рiзнi часи, прокоментованих в iншi i тому не вельми зручних для лiнiйного читання.

Цi труднощi насамперед спричиненi так званими трьома «верствами» тексту, себто шаром А (видання 1580 року, книги перша i друга), шаром Б (видання 1588 року, книги перша, друга i третя) i шаром В (додатки, внесенi до бордоського примiрника пiсля 1588 року). Текстова дiахронiя даеться взнаки, якщо навiть якесь швидке (чи цiлими блоками) читання дещо стирае часову рiзницю написання. Хоч як важливо розрiзняти цi ключовi моменти, якими е дати згаданих видань, не слiд забувати ще й те, що Монтень працював над текстом не один десяток рокiв.

Одна з найперших вимог «Проб» (книга І, роздiл VII «Про ледацтво») – це вимога вiльного писання (i переписування): Монтень «плодить» своi «химери i фантастичних монстрiв». Першi роздiли становлять собою подобу якоiсь компiляцii, антологiю прикладiв, якi можна знайти в «уроках» доби. Цей аспект меншае в мiру того, як ми заглиблюемося в текст, – i згiдно з особистою еволюцiею Монтеня, – при цьому нiколи не зникаючи. Авторське втручання робиться дедалi вiдчутнiшим, тоншим, субтельнiшим: а проте воно часто бере за вiдправну точку чужорiдний елемент.

Отож треба вiдмовитися читати Монтеня «запоем», тобто слiд усвiдомити, що це текст, який сам себе визнае як монтаж. Проте переробляти план «Проб» було б справою безнадiйною. Критика обмежувалася здебiльшого тим, що розглядала якийсь роздiл чи групу роздiлiв i пiдкреслювала брак структури у «Пробах», удаючись до таких образiв: незавершена архiтектура (А. Глозер), гiрлянда, бастiон (М. Бютор), спiраль (А. Компаньйон), концентричнi кола (Ж. Пуле). Отакi вони, метафори, щодо неспроможностi читати текст, у якому видно шви, що приховують усi слiди його глибокоi структури.

Помер Мiшель Монтень 1592 року, коли йому було п'ятдесят дев'ять рокiв, сiм мiсяцiв i одинадцять днiв вiком, пiд час меси у родиннiй капличцi, i поховали його в бордоськiй церквi фельянтинок. Посмертне видання, здiйснене за копiею рукопису, переданого палкiй шанувальницi письменника, вийшло 1595 року в Парижi заходами цiеi ж таки мадемуазель де Гурне.

Успiх Монтень здобув уже у своiх сучасникiв. У наступнi вiки навколо його спадщини велася суперечка. Якщо Блез Паскаль ще закидав авторовi марноту i гординю, а Жан Жак Руссо – нещирiсть, то Вольтер захоплено вiтав його, називаючи своiм предтечею.

Мiшель Монтень був серед перших фiлософiв, якi з досi панiвноi в науцi латини перейшли на живу, людову французьку мову. Виявляючи змалку неабияке мовне чуття, вiн надав у своiй книзi на майже пiвтори тисячi сторiнок нового блиску рiдному слову й змусив його вивчати i поза межами Францii. Там, де не вистачало французького, письменник тулив гасконське слiвце. Оскiльки науковi термiни в XVI сторiччi були ще не виробленi, то навряд чи була б рацiя, на думку тлумача цього тексту, модернiзувати його в перекладi, як це робили iншi перекладачi, а тим паче, приписувати щось вiд себе.

До того ж, у «Пробах» майже старофранцужчина. Щоб читач вiдчув iхнiй несучасний дух i колорит, перекладач дозволив собi використати деякi маловживанi слова, запозичивши iх iз давньоукраiнськоi мови. Звiдси поява таких слiв, як читальник, шатня (гардероб), льос (доля, зi словника неокласикiв), банiта, банiцiя, банiтувати (вигнанець, вигнання, вигнати – слова в нашiй мовi з Хмельниччини, а може, й давнiше), ощадок (пощада), карати горлом (страчувати), бакаляр (колись у нас, як i в полякiв, учитель, учений-педант), кружганок (галерея круг дому), зацний (славний, доброчесний) тощо.

Вiд перекладача




Проби

Вибране





Передне слово до читальника


Перед тобою, читальнику, щиросерда книга. Вона одразу застерiгае тебе: я не ставив собi нiякоi iншоi мети, опрiч сiмейноi i приватноi. Про якийсь пожиток тобi чи про свою славу я i гадки не мав. Такий намiр понад моi сили. У цiй книжцi я намагався будь-що потiшити свою рiдню та приятелiв: хай вони, як мене не стане, чого ждати вже недовго, вiднайдуть у нiй печать моеi вдачi та моiх дум i завдяки цьому доповнять i воскресять мiй образ, що залишився в iхнiй пам'ятi. Якби я писав на те, щоб запобiгти у громади ласки, то вичепурився б i показав себе при повнiй парадi. Та менi хочеться iншого: хай мене бачать у моiй простiй, природнiй i повсякденнiй подобi, без будь-якоi вимушеностi чи штучностi, адже я зображую не когось там, а самого себе. Моi вади, як i весь мiй правдивий образ, постануть тут живцем, наскiльки це дозволить звичайнiсiнька добропристойнiсть. Коли б я жив серед тих племен, що, за чутками, й досi тiшаться солодкою вольницею первiсних законiв природи, повiр, читальнику, я залюбки намалював би себе на повен зрiст та ще й гольцем голого. Отже, змiст цiеi книжки – я сам, а це аж нiяк не причина, щоб марнувати свое дозвiлля на такий легковажний i незначний предмет. З Богом!



Писано в замку Монтень дня першого березiля року тисяча п'ятсот вiсiмдесятого.




Книга перша





Роздiл І

Як рiзними шляхами тiеi самоi мети досятти


Найпростiший спосiб улагiднити того, кого ви скривдили, а вiн людина мстива, це викликати в нього спiвчуття та жаль i зворушити його своею покорою. Проте такий самий ефект давали iнодi мужнiсть i твердiсть, засоби цiлком супротивнi.

Едвард, принц Валлiйський[1 - Едвард, принц Валлiйський – син короля англiйського Едварда II i батько Рiчарда II, названий Чорним, переможець у битвi пiд Пуатье (1356), в якiй потрапив у полон король Французький Жан Добрий. Монтень переказуе тут епiзод iз хронiки Фруасара.], що так довго заряджав нашою Гiенню[2 - Гiень – iсторична область на пiвденному заходi Францii, мала статус провiнцii. До XIII ст. називалася переважно Аквитанiею. Триста рокiв перебувала пiд владою Англii, поки не возз'едналася з Францiею.], чия вдача та воля вiдзначалися якоюсь величчю, зазнавши образи вiд лiможцiв i взявши штурмом iхне мiсто, не зглянувся на крики люду, жiнок i дiтей, приречених на рiзанину попри iхнi благання та припадання до його нiг. Однак же, коли, пробиваючись через мiсто, вiн побачив, як трое французьких лицарiв iз нечуваною хоробрiстю стримують наступ його звитяжного вiйська, визнання i пошанiвок такоi винятковоi доблестi одразу притупили вiстря його гнiву, i вiн, iз цих трьох почавши, помилував i решту городян.

Скандерберг[3 - Скандерберг – нацiональний герой Албанii XV ст., вiв боротьбу з турками.], державець Епiру, гнався якось за одним зi своiх воякiв, щоб забити його; вояк той, пiсля даремних потуг удобрухати його покiрною мольбою про ощадок, в останню хвилину схопився за меч i звiв зброю на пана. Така смiливiсть поскромила лють принца, i вiн за те, що вояк виявився не з полохливих, дарував його горлом.

Цезар Конрад III[4 - Конрад III – 1140 року змагався з вельфами (баварськими дуками) за престол, ведучи облогу Вайнсберга.], облягаючи Вельфа, дука Баварського, не захотiв нiчим поступитися, хоча обложенцi погодилися здатися на ганебних i принизливих умовах, i згодився лише на те, щоб жiнки високого колiна, замкнутi у мiстi вкупi з дуком, могли його покинути, не вронивши честi i взявши з собою стiльки добра, скiльки донесуть. А тi, охопленi великодушним поривом, намислили узяти собi на барки своiх чоловiкiв, дiтей i самого дука. Цезар, уражений таким шляхетним i смiливим учинком, просльозився з розчулення; а той лихий дух, яким вiн дихав на дука, де й подiвся; вiдтодi вiн ставився ласкаво i до нього i до його пiдданцiв.

Мене поклав би на лопатки i той i той спосiб. Адже милосердя i вибачливостi менi не позичати. Та, гадаю, що менi легше пiддатися спiвчуттю, нiж зачудуванню: дарма, що у стоiкiв жаль – почуття негiдне; вони вимагають, аби, спомагаючи терпенних, ми не лагiднiшали i не спiвчували iм.

Отож цi приклади видаються менi вельми повчальними, адже вони показують нам душi тих людей, душi, якi, виставленi одночасно на випробу двох способiв, витривали перед одним, зате улягли другому. Можна сказати, що вiдкривати свое серце жалевi звикли люди добротливi, лагiднi й м'якi, з чого випливае, що натури плохiшi, як-от бiла челядь, дiти i простолюддя, цьому бiльш пiддатливi; натомiсть гордувати слiзьми та благаннями i поступатися лише з побожностi перед святинею цноти – прерогатива дужоi i незворушноi душi, що мае замилування до мужностi та твердостi.

А проте схожий подив i захват можуть справляти навiть на душi не такi шляхетнi. Свiдок цього – теб'янський люд, який, засудивши на смерть своiх верховод за те, що тi не припинили збройних дiй зараз по скiнченнi визначеного iм термiну, насилу виправдав Пелопiда[5 - Пелопiд – грецький военачальник, Епамiнонд – теб'янський (IV ст. перед Р. X.).], розчавленого тягарем оскарження i змушеного рятувати свою голову лише просьбами та мольбами; i навпаки, коли справа дiйшла до Епамiнонда, i той зачав хвалитися своiми подвигами i пихато та зухвало колоти ними очi своiм землякам, тi не наважилися навiть узятися за кулi для голосування – не то що; i зiбрання так i розiйшлося додому, славлячи велич душi цього героя.

Дiонисiй Старший[6 - Дiонисiй Старший – тиран сиракузький (IV ст. перед Р. X.).], здобувши по довгiй мозольнiй облозi Регiй[7 - Регiй – нинi Реджо, мiсто у Калабрii.] i полонивши ватажка Фитона, мужа прехороброго i завзятого бiйця, захотiв на ньому показати страшливий приклад помсти. Найперше вiн розповiв йому, як напередоднi наказав утопити його сина та всiх родичiв. На те Фитон одказав, що iх ощасливлено на день ранiше вiд нього. Потiм Дiонисiй звелiв роздягнути бранця, вiддати катам i водити по мiсту, ганебно i немилосердно дубасячи його, осипаючи при цьому пiдлими й образливими словами; але той перетерпiв усе з незмiрною мужнiстю, не зламався i з гордим виразом на обличчi йшов на муки, голосно заявляючи, що гине за праве дiло (за вiдмову вiддати край до рук тирана), i погрожуючи мучителевi близькою карою богiв. Дiонисiй, читаючи в очах своiх жолдакiв, що похвалки звойованого ворога та його погорда до iхнього орудника i до його трiумфу не лише не обурюють iх, а, навпаки, викликають спiвчуття до безстрашного полоняника, i побоюючись, як би вони не збунтувалися i не видерли Фитона з рук варти, розпорядився припинити тортури i потаемцi втопити його в морi.

Воiстину, людина – iстота легкодумна, хибка i мiнлива, якусь сталу i тверду думку про неi скласти годi. Ось вам Помпей даруе душею все мiсто мамертинцiв, на яких доти клав великий гнiв, лише з пошанування цноти i великодушностi одного iхнього громадянина Зенона[8 - Зенон – правильно Стенон.]; тамтой узяв на себе всю провину i благав тiльки про едину ласку – покарати його одного. Зате Суллин гоститель, який виявив у Перузii[9 - Перузiя – у Плутарха не Перузiя, а Пренест. Монтеня ввiв в оману перекладач Амiо.] подiбну цноту, нiчого не зискав на тому нi для себе, анi для iнших.

А ось вам контраст до моiх попереднiх свiдчень. Олександер, найхоробрiший з усiх мужiв i звичайно милостивий до розбитого ворога, здобувши з великим боем Газу[10 - Газа – палестинське мiсто.], зiткнувся з оборонцем цього мiста Бетiсом, у чиiй доблестi встиг переконатися пiд час облоги. Кинутий напризволяще своiми, сам-один душею, iз понiвеченою зброею, закривавлений i поранений, Бетiс вiдбивався вiд македонян, а тi насiдали цiлим гуртом. Олександер, розлючений тим, що перемога далася дорогою цiною (окрiм значних утрат, вiн сам дiстав двi свiжi рани), гукнув йому: «Ти умреш, Бетiсе, не так, як запрагнув. Знай, що тобi доведеться одтерпiти всю муку, яка тiльки вготована для бранця». Але Бетiс тiльки зоставався незворушним i слухав його погрози мовчки, з гордою i зухвалою мiною. Тодi Олександер, знетямлений його думною i затятою мовчанкою, сказав: «Чи ж вiн бодай укляк на колiно? Чи ж iз його уст зiрвалося якесь благання? Стривай, ось я здолаю цю нiмоту i як не виб'ю з тебе слiв, то виб'ю принаймнi зойки». І закипаючи дужчим гнiвом, звелiв поперебивати йому стопи i, живцем прив'язавши до воза, волокти його отак калiчного, шарпаючи i рвучи на шмаття його тiло. Чи не тим це сталося, що душевний гарт видався Олександровi чимось таким природним i звичайним, аж вiн утратив пошану до лицарськостi? А чи вiн так високо ставив власний гарт, що з висоти своеi величi не мiг бачити без заздрощiв щось подiбне ще в комусь? Чи, може, ставав невблаганний, коли хтось попадав йому пiд сердиту руч?

Справдi-бо, коли б його гнiв мiг бути непогамований, вiн би, напевне, вгамувався при штурмi i плюндруваннi Тебiв, коли перед його очима стiльки хоробрих воiнiв полягло вiд меча, не мавши вже нi сили, анi способу боронитися; мав би вгамуватися, бо полягло iх добрих шiсть тисяч, причому жоден не тiкав i не просив пардону; навпаки, кожен кидався вперед i сточував бiй iз ворогом-звитяжцем, шукаючи собi славноi смертi. Не було нiкого, хто б, знемагаючи на рани, до останнього подиху не силкувався помститися за себе i в розпуцi безстрашшя осолодити власну смерть смертю якогось супротивника. Їхня звага не збудила в Олександра жодного жалю, i не старчило дня, аби вситити його помсту. Ця рiзанина тривала доти, доки не пролилася остання крапля кровi; помилування дiстали лише безбороннi старцi, жiнки та дiти, аби достачити переможцевi тридцять тисяч невольникiв.




Роздiл II

Про смуток


Я належу до людей, вiльних вiд цього почуття, я не люблю його i не цiную, дарма що свiт нiби завзявся бити йому поклони. В його одежу вбирають мудрiсть, цноту, сумлiння: дурна i недоречна оздоба! Італiйцi цiлком слушно охрестили тим самим словом злосливiсть. Згадане почуття завжди шкiдливе, завжди недоречне i водночас завжди пiдле i нице. Стоiки застерiгають мудрецiв вiд того, аби вiддаватися йому.

Оповiдають, що Псаменiт, король египетський, пiсля своеi поразки, у полонi в Камбiза, царя перського, побачивши, як попри нього йде полонянка – його донька, перебрана за служебку i послана по воду, – зостався, хоча всi його приятелi плакали i лементували, незворушним, тiльки стояв собi мовчечки i дивився в землю; так само зберiгав вiн спокiй i тодi, коли угледiв, як його сина ведуть на страту. Проте зауваживши одного свого челядника у гнаному повз нього гуртi бранцiв, вiн почав кулачити себе по головi й вибухнув страхiтним жалем.

Це можна порiвняти з тим, як поводився один iз наших княжат. Дiставши у Трiестi (де вiн перебував) новину про смерть старшого брата, того, хто був пiдпорою i потугою його дому, а небавом i вiстку про кончину молодшого брата, своеi другоi надii, вiн витримав цi два удари з неймовiрною стiйкiстю[11 - Карло Гiза – кардинал лотаринзький, Гiзи вiдiгравали велику роль в iсторii Францii XVI ст. Згаданий старший брат кардинала Франциск виступив у релiгiйних вiйнах на боцi католикiв i загинув 1563 року вiд руки протестанта. Його молодший брат, клюнiйський абат, помер через десять днiв пiсля його загибелi.]; зате коли за кiлька день сконав один iз його домiвникiв, це нове лихо його добило, i вiн, утративши душевний гарт, вiддався розпачевi та жалобi. Дехто помилково звiдси виснував, що його упекла тiльки ця остання тяжка ураза. Насправдi ж його душу затопив такий глибокий смуток, що досить було ще кiлькох крапель, аби прорвати греблю його терпiння.

Так само можна б (я так гадаю) витлумачити i нашу iсторiю, якби не те, що згодом, коли Камбiз спитав у Псаменiта, чому, залишаючись байдужим до нещастя сина та дочки, вiн не мiг знести недолi одного зi своiх приятелiв, той вiдрiк так: «Тому, бо лише останню болiсть можна вилити слiзьми, тодi як горе, завдане менi двома першими ударами, годi передати».

Тут можна було б згадати вимисел старожитнього маляра[12 - Старожитнiй маляр – маляр атенський Тiмант (IV ст. перед Р. X.).]: у картинi заклання Іфiгенii, передаючи жалобу присутнiх тiею мiрою, якою кожного зворушувала загибель тамтоi гарноi i невинноi панянки, вiн сягнув вершка свого мистецтва; проте дiйшовши до дiвчининого батька, вiн удав його з затуленим обличчям, натякаючи, що годi передати весь його бiль. Ось чому пiд пером поетiв горопашна матiр Нiобея[13 - Нiобея (Нiоба) – у грецькiй мiфологii дочка Тантала, дружина теб'янського царя Амфiона. Пишаючись численним потомством (12, 14 чи 20 дiтей), Нiобея образила хвальковитiстю богиню Лiто (Латону) – матiр Аполлона та Артемiди. За це дiти Лiто стрiлами з лука убили всiх дiтей Нiобеi, а сама Нiобея скам'янiла з горя.], втративши спершу семеро синiв, а потiм стiлько само дочок, убита цiею незмiрною втратою, зрештою перекинулася скелею,



З болю скаменiвши.[14 - У перекладi Андрiя Содомори: «Од горя зацiпенiла нараз».]

    Овiдiй, Метаморфози, VI, 304

Такий образ передае те мертвотне, нiме i глухе скам'янiння, що вражае нас, коли на нас спадае безголов'я понад нашi сили. І справдi огром такоi недолi геть-то прибивае нашу душу i позбавляе ii свободи вчинкiв; саме так стаеться пiд першим враженням дуже лихоi звiстки, коли ми чуемося скутими, здеревiлими i нiби обезвладненими у всiх рухах; i тiльки згодом, давши собi полегкiсть слiзьми та голосiнням, душа нiби вiдпружуеться, випростуеться i знаходить бiльше простору та волi. Виходить так, нiби



Аж голос крiзь бiль той прорвався.

    Вергiлiй, Енеiда, XI, 151
    Пер. Михайла Бiлика

Пiд час вiйни короля Фердинанда[15 - Фердинанд I(1503—1564) – вiв вiйну з Ізабеллою Ягелонською, вдовою по угорському королю Яношу Запольському.] з удовицею по королю угорському Яношу, в битвi пiд Будою, всi звернули увагу на одного лицаря: той бився з незвичайною вiдвагою i так i полiг безiменний. Коли несли його тiло, Рейшах, отаман нiмецький, бiдкував за ним, як i всi, але, поцiкавившись, хто ж цей лицар, побачив, коли з убитого зняли лицарiю, що то його рiдний син. Посеред загального лементу сам вiн, не пустивши пари з уст i не змигнувши оком, стояв випростаний, прикипiвши поглядом до синового тiла; аж поки гвалтовнiсть скорботи, вразивши його життевi сили, не звалила його, мертвого, долу.



Хто може передать, як вiн палае,

Той вiдчувае лиш слабенький жар,

    Петрарка, Сонет 137

мовлять коханцi, намагаючись подiлитися муками свого кохання:



…Бо ти забрала

З собою всi моi чуття!

Як, Лесбiе, тебе побачу,

Шалiю у нестямi я.

Язик нiмiе, кров клекоче,

У тiлi пломiнь i пожар,

В ушах бринiння, а на очi

Мла налягае…

    Катулл, III, 607

Отож-бо в ту мить, коли нас поймае пекучий любовний пал, ми не вдатнi вимовлятися жалями чи благаннями, наша душа надто обтяжена важкими думами, а тiло прибите i зв'ялене коханням. Звiдси зроджуеться деколи i та раптова немiч, що вражае коханцiв так невчасно, i той крижаний холод, що огортае iх через надмiр любовi, в самiм лонi розкошiв. Усяка жага, що надаеться до смакування i перетравлювання, жага не жагуча.



Скаржиться легка журба, а велика – та безголоса.

    Сенека, Іполит, II, 607

Несподiвана радiсть чи втiха так само вражають нас:



Тiльки уздрiла вона, що iду я, й троянцiв у зброi

З подивом раптом пiзнала, й великим налякана дивом,

Аж знепритомнiла, глянувши, i вiд страху здеревiла.

Костi застигли у неi, зомлiла й по довгiй хвилинi

Мовить.

    Вергiлiй, Енеiда, III, 306
    Пер. Михайла Бiлика

Опрiч тiеi римлянки, яка сконала з неспогаданого щастя, викликаного поверненням сина пiсля поразки пiд Каннами[16 - Канни – селище в Італii (область Апулii). Пiд час 2-i Пунiчноi вiйни картагенське вiйсько Ганнiбала ударами з флангу оточило i знищило 70-тисячну римську армiю.], опрiч Софокла i тирана Дiонисiя, так само померлих на радощах, а також Тальви[17 - Тальва (Тальна) (163 р. до Р. X.) – римський консул, завоював Корсику.], померлого на Корсицi пiсля одержання новини про наданi йому вiд римського сенату гонори, ми маемо сьогоденний приклад: папа Лев Десятий, оповiщений про здобуття Мiлана, чого вiн так зичив, зрадiв такою великою радiстю, що заслаб на гарячку i сконав. А ще знаменитiше свiдчення людського марнославства наводять старожитнi: Дiодор Дiалектик[18 - Дiодор Дiалектик (Кронос) – фiлософ мегарськоi школи.] переставився пiд час ученого диспуту, бо пройнявся пекучим соромом перед своiми вихованцями та публiкою, не зумiвши дати собi раду з висунутим проти нього доводом.

Щодо мене, то я не дуже пiдлягаю несамовитим нервовим зворушенням. Я врiвноважений вiд природи i що не день, то дужче гартую i покрiплюю свою душу з допомогою розважань.




Роздiл III

Нашi почуття вибиваються поза рямця нашого я


Тi, хто дивуеться, чого ми так пнемося до прийдешностi, замiсть удовольнятися сьогоднiшнiми здобутками (бо прийдешнiсть нам пiдвладна ще менше, анiж навiть минувшина), торкаються найпоширенiшоi з людських помилок, якщо тiльки можна назвати помилкою те, до чого нас штовхае, аби зробити своiми спiвучасниками, сама природа. Як i в багатьох iнших речах, природа навiюе нам i цi марнi iлюзii, заохочуючи нас не так шукати iстини, як дiяти. Ми нiколи не перебуваемо в собi; ми завжди десь поза собою; побоювання, прагнення, надiя ваблять нас у майбутне; тож ми перестаемо сприймати i розумiти те, що iснуе, i тiльки й думаемо про те, що буде, ба навiть тодi, як нас самих бiльше не буде.



Нещасна душа, прибита клопотом про будущину.

    Сенека, Листи, 98

Платон часто наводить таку велику пересторогу: «Роби свою справу i пiзнай самого себе». Кожна з двох частин цiеi перестороги обiймае i другу частину ii, а отже, i весь обсяг нашого обов'язку. Хто збираеться робити свое, той побачить: перше його завдання пiзнати, що вiн за один i на що здатний. А хто знае себе, той не вiзьме чужого за свое; той найбiльше любить себе i дбае про свiй iнтерес; той ухиляеться вiд марних клопотiв, ялових думок i нездiйсненних заходiв.



І якщо глупота, навiть домiгшись того, чого прагнула, нiколи

не бувае вдоволена, то мудрiсть завжди вдоволена тим, що

мае, i нiколи не гризе себе.

    Цицерон, Тускуланськi розмови,
    кн. V, розд. XVIII

За Епiкуром, мудрець не повинен прозрiвати майбуття i журитися ним.

Серед правил стосовно померлих найсправедливiше, як на мене, те, що приписуе по смертi державцiв обговорювати iхнi вчинки. Вони – побратими права, якщо тiльки не його зверхники. А що правосуддя не було над ними владне, то цiлком слушно, щоб воно розпоряджалося iхнiм добрим iм'ям та маетками iхнiх спадкоемцiв, тобто тим, що ми часто ставимо вище вiд життя. Цей звичай дае велику користь людям, якi його пильнують, i вельми бажаний для добрих державцiв, якi слушно можуть нарiкати, якщо iх згадують на рiвних iз лихими державцями.

Ми повиннi однаково коритися i пiдлягати всiм королям, бо вони ж таки правнi, але шанувати i любити ми маемо лише iхнi цноти. Отож ради громадськоi злагоди терпеливо зносьмо навiть нiкчемних мiж ними, приховуймо iхнi вади, пiдтримуймо всi iхнi починання, поки iхне правлiння потребуе нашоi пiдпори. Але з моменту звершення нашоi спiвпрацi зникають будь-якi пiдстави всупереч нашим засадам справедливостi та волi вiдмовляти нам у правi висловити нашi щирi почуття, як i пiдстави гудити добрих пiдданцiв за те, що вони вiрно й уклiнно служили володаревi, чиi хиби були iм добре знанi, позбавляючи нащадкiв такого вельми корисного прикладу. А хто з подяки за зроблену йому ласку даремно вихваляе державця, той, вiддаючи йому справедливiсть за щось особисте, робить це коштом громадськоi справедливостi. Слушно рече Тит Лiвiй, що мова людей, наближених до трону, завше сповнена пiдлабузництва i фальшивого свiдчення; бо вони всi без винятку пiдносять свого короля, роблячи його зоровзором найвищих цнот i монаршоi величi.

Можна осудити зухвальство двох воякiв, якi кинули Нероновi у живi очi, що вони думають про нього. Перший на запитання, чому вояк зичить йому зла, вiдповiв: «Я любив тебе, коли ти заслуговував на це, але вiдтодi, як ти став матеревбивцею, палiем, блазнем, поганяйлом, я зненавидiв тебе, бо чого ж iншого ти вартий?» Другий на запитання, чого вiн надумав його вбити, дав таку вiдповiдь: «Бо не бачу iншого способу припинити твоi злочинства». Та хто, при доброму розумi бувши, здолав би прилюдно ганьбити численнi свiдчення про тi страшеннi лиходiйства, якi заплямували його по смертi й зостануться в пам'ятi людськiй на вiки вiчнi?

Менi не до вподоби, що попри чудове законодавство у лакедемонян уряджалася облудна церемонiя: по смертi короля всi спiльники та сусiди, а також усi iлоти, що чоловiки, що жiнки, дряпали собi на знак жалоби обличчя, ридали i зойкали, називаючи небiжчика (хоч би який вiн був) найлiпшим з усiх iхнiх королiв; так вони славили ранг покiйника, хоча ця слава заробляеться заслугами i мае вiддаватися лише тому, хто заслужив ii найбiльше, хоч би походив i з найнижчого роду. Аристотель, цiкавий до всiх явищ у свiтi, загадуеться у зв'язку з Солоновими словами, що нiхто до смертi не може бути названий щасливим: чи можна називати щасливим того, хто жив i помер, оточений почестями, якщо славу по собi вiн залишив лиху, а нащадки його не вартi доброго слова. Поки ми простуемо по життю, то чим тiльки не клопочемося i не переймаемося, але, опинившись поза буттям, перестаемо спiлкуватися з тим, що iснуе. Тому Солоновi випадало б сказати, що людина завше нещаслива, раз вона щаслива лише тодi, як ii вже нема.



…Хоча сам готов прислатися,

Що пiсля смертi нiяке вже в ньому чуття не заблисне.

Та не керуеться вiн, очевидно, тим переконанням:

Не вилучае з життя себе, з коренем вирвать не хоче —

Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось пiсля смертi.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 901—906
    Пер. Андрiя Содомори

Бертран дю Гесклен[19 - Бертран дю Гесклен (бл. 1320—1380) – нацiональний герой Францii часiв Столiтньоi вiйни, завершив визволення батькiвщини вiд англiйськоi окупацii.] загинув при облозi замку Ранкон, бiля Пюi в Овернi. Коли обложенцi пiсля його кончини здалися, то мусили покласти фортечнi ключi на тiло полеглого. Бартоломео д'Альвiано[20 - Бартоломео д'Альвiано (1455—1515) – венецiйський верховода i поет.], верховода вiйська венецiян, загинув, воюючи на iхнiй службi у Брешii. Перевозити його тiло до Венецii довелося через землю ворожих веронцiв. Бiльшiсть вiйська вважала, що треба зажадати у веронцiв пропуску. Проте Теодоро Трiвульцiо[21 - Теодоро Трiвульцiо (1448—1518) – военачальник венецiанцiв.] виступив проти i волiв пробиватися силою, поклавшись на зброю. «Не гоже, – сказав вiн, – аби той, хто за життя не боявся супротивника, пiсля смертi показував ляк перед ним».

Тут на пам'ять спадають i грецькi закони, за якими той, хто випрохував у ворога чиесь тiло для погребу, зрiкався своеi звитяги i не мiг уже споруджувати на честь ii трофеi[22 - Трофей – пам'ятник на честь перемоги.]. Переможцями ставали тi, кого про таку ласку просили. Саме так Никiй[23 - Никiй (V ст. до Р. X.) – атенський военачальник.] утратив перевагу, яку по праву здобув у бою з коринтянами, i, навпаки, Агесилай[24 - Агесилай (IV ст. до Р. X.) – вождь спартанцiв.] утвердив за собою сумнiвну перемогу над беотянами.

Цi звичаi могли б видатися химерними, якби за всiх часiв не було заведено не лише дбати про себе за межею земного життя, а ще й вiрити, що небеснi щедроти часто йдуть iз нами до гробу i витають навiть над нашим тлiном. Про це свiдчить стiльки, не згадуючи вже наших, прикладiв зi старосвiччини, що зайве довго й розводитись. Едвард Перший, король англiйський, постерiгши у тривалих вiйнах iз Робертом, королем шкотським, як його присутнiсть сприяла ратному успiховi (бо вiн завжди брав гору, коли очолював якийсь похiд), умираючи, взяв iз сина клятвену обiцянку виварити по смертi його тiло, вiдокремити м'ясо вiд кiсток i поховати його; зате кiстки зберегти i возити з собою та вiйськом щоразу, як воюватиме зi шкотами; так нiби звитяга неодмiнно пов'язувалася з його кiстяком.

Ян Жижка[25 - Ян Жижка (1360—1424) – вождь гуситiв у Чехii.], який збурив Богемiю, пiдтримавши Вiклефовi[26 - Вiклеф (Вiклiф), Джон (бл. 1330—1384) – англiйський реформатор, iдеолог бюргерськоi схизми, предтеча Реформацii. Вимагав секуляризацii церковних земель, вiдкидав необхiднiсть папства, а також низки обрядiв i таiнств.] iлюзii, побажав, аби з нього по смертi злупили шкiру i напнули ii на бубон, який скликатиме на бiй iз супостатом; вiн гадав, ану ж це допоможе утримати переваги, здобутi ним у змаганнях. Так само iндiяни, йдучи битися з гишпанцями, несли з собою кiстки одного з ватагiв, пам'ятаючи, як тамтого нiколи не зраджувало военне щастя. Та й iншi народи в тiй сторонi беруть iз собою на вiйну тлiн своiх хоробрих, полеглих воякiв, щоб вiн приносив удачу i додавав запалу.

У перших прикладах за предками зберiгаеться лише слава, набута минулими дiяннями, натомiсть у других вони мають змогу дiяти ще й пiсля своеi смертi.

Вчинок лицаря Баярда[27 - Баярд (П'ер дю Таррай), нар. 1473 – нацiональний герой Францii, взiрець усiх лицарських цнот.] видаеться куди шляхетнiшим: дiставши смертельну рану вiд аркебузноi кулi, вiн на умовляння вийти з бою вiдповiв, що не збираеться на кiнчу життя показувати тил вороговi, i бився, поки мав силу; а вiдчувши, що млiе i падае з коня, велiв джурi покласти його у стiп дерева, але так, щоб сконати обличчям до ворога; так вiн i сконав.

Слiд менi тут долучити ще один приклад, вимовнiший за всi попереднi. Цiсар Максимiлiан[28 - Максимiлiан (1459—1519) – правнук короля Іспанського Фiлiппа II.], прадiд нинiшнього короля Фiлiппа, був монарх, обдарований усякими високими прикметами i серед них надзвичайною вродою. Але в числi своiх навикiв вiн мав один, зовсiм не властивий княжатам, якi, аби швидше залагодити найпильнiшi справи, обертають iнодi на трон свiй стульчак; це означае, що не було такого служника, навiть серед найближчих iз них, якому вiн дозволив би бачити себе у вбиральнi; навiть, аби помочитися, вiн крився, наче панянка, i не вiдслоняв анi лiкаревi, анi будь-кому iншому тiеi частини тiла, яку звичайно ховають. От i я, хоча за словом до батька не бiгаю, теж дiткнутий з натури такою самою сором'язливiстю. Якщо я не палаю любовним пломенем, то зроду не дозволю собi нескромностi i нiчиiм очам не покажу того, що звичай велить прикривати. Отож я сором'язливий бiльше, нiж це подобае мужевi, а надто мужевi мого стану. Але цiсар Максимiлiан так iз цим крився вiд людей, аж розпорядився у своiй духiвницi, щоб на нього надiли спiднi пiсля скону. До того ж вiн приписав у тестаментi, щоб тому, хто натягуватиме пiдштаники, зав'язали очi. Кiр[29 - Кiр – Кiр II Великий, цар перський (бл. 560—529 до Р. X.); його iсторiю описав Ксенофонт у своiй Кiропедii.] заповiдав своiм дiтям, аби нi вони, нi хтось iнший не оглядали i не торкалися його тiла, поки з ним не розлучиться душа, i я не вагаюся приписати це якомусь особливому набоженству; адже його iсторик i вiн сам, опрiч iнших великих цнот, виказували велику дбалiсть i шану до релiгiйних обрядiв.

Менi не до смаку те, що один можний пан розповiв про мого родича, уславленого на мирному та ратному полi. Умираючи на старостiлiтях у своему маетку i терплячи муки вiд камiння в нирках, вiн ув останнi години втiшався тим, що докладно розробляв обряди свого погребу i брав слово з усiеi шляхти, що вона проведе його в останню путь. Навiть короля, який навiдав його перед смертю, вiн палко благав, щоб той наказав ховати його усiм своiм дворакам; при цьому вiн наводив багато прикладiв i доказiв на пiдтвердження того, що муж його рангу цiлком на таке заслуговуе; помер вiн, очевидно, спокiйний i вдоволений, добившися жаданоi обiцянки i розпорядившись по своiй уподобi, як саме i кому його ховати. Зроду я ще не бачив такого неймовiрного марнославства.

Ще одна химерiя супротивного характеру, за прикладом якоi теж далеко не ходити, видаеться менi зрiднi попереднiй: це коли хтось самозабутньо пiклуеться про своi проводи i водночас виказуе якусь незвичайну i непристойну ощадливiсть, задовольняючись лише одним служником та одним лiхтарем. Дехто хвалить такий звичай, як i останню волю Марка Емiлiя Лепiда[30 - Марк Емiлiй Лепiд – консул у Римi, з Октавом Августом та Антонiем утворив другий трiумвiрат.], який заборонив спадкоемцям уряджати йому церемонiю, заведену в таких випадках. Хiба ж помiркованiсть i ощадливiсть зводяться до того, щоб уникати видаткiв та розкошiв, користi й потреби яких ми вже не вiдчуваемо? Грiш цiна такiй повздержливостi! Як би годилося тут поводитися? На мою думку, тут, як i в усiх свiтових речах, кожен мав би, як мовиться, по достатках ноги простягати. І фiлософ Лiкон[31 - Лiкон – фiлософ атенський з III вiку до Р. X.] вельми мудро доручив своiм приятелям сховати його тiло в сиру землю там, де iм здасться найлiпше; що ж до свого погребу, то вiн попросив, щоб не справляли його анi надто пишно, анi надто скупо. Сам я заповiдаю, щоб моi проводи йшли своiм трибом, як заведено, i покладаюся на тих, кому цей обов'язок випаде.



Ми можемо нехтувати цi клопоти, коли йдеться про нас, але

годi легковажити ними щодо наших близьких.

    Цицерон, Тускуланськi розмови, І, 45

Цiлком слушний i вислiв одного святого:



«Клопоти про похорон, убранство гробiвця, пишнота погребу —

це все радше не для спокою мертвих, а для потiхи живих».

    Августин, Про Град Господень, І, 12

Ось чому, коли Критон спитав Сократа перед економ, як його поховати, той вiдповiв: «Як вам заманеться». Якби менi випало клопотатися цим завчасу, я вважав би за принаднiше для себе наслiдувати тих, хто прагне, ще живучи i дихаючи, веселити себе думками про пишноту та блиск свого похорону i готовий радо лицезрiти в мармурi своi неживi риси. Щасливий той, хто вмiе розраювати i тiшити своi почуття безчуттям i жити власною смертю!

Я вiдчуваю якусь зазлiсть до народоврядування (дарма що воно здаеться менi найприроднiшим i найсправедливiшим), коли згадую нелюдську сваволю атенцiв, якi без жалю стратили, вiдмовившись вислухати iхнiх виправдань, найхоробрiших капiтанiв, що саме виграли у лакедемонян морську битву бiля Аргенуських островiв, найзапеклiшу, найбiльшу з усiх, що iх греки будь-коли сточували на морi. Їх засудили на смерть лише за те, що пiсля перемоги вони кинулися пожинати ii плоди, намiсть затриматись на мiсцi, щоб зiбрати i поховати трупи. Надто обурюе мене цей вирок на згадку про Дiомедона. Серед стратенцiв то був муж великих вояцьких i громадянських чеснот. Вислухавши присуд, вiн вийшов уперед i, вигодивши слушну хвилину, щоб озватися, замiсть захищати себе i доводити очевидну несправедливiсть такого жорстокого вироку, виявив турботу про долю своiх суддiв i попросив богiв не карати iх за розправу над ним; ба бiльше, боячись, як би боги не поклали свого гнiву на iхнiй край за невиконання обiтниць, якi вiн iз товаришами дав на подяку за блискучу звитягу, повiдомив суддiв, що то були за обiтницi. Нiчого бiльше не додавши, не сперечаючись i нi про що не просячи, вiн вiдважно, твердою ходою пiшов на муку.

Але через кiлька рокiв доля залила за шкуру атенцям сала з тiеi самоi бочки. Хабрiй, адмiрал атенськоi флоти, здобувши перемогу над Поллiсом, спартанським адмiралом, бiля острова Наксоса, змарнував усi плоди свого успiху, дуже важливого для Атен, боячись накликати на себе вже знайоме оскарження. Отож, аби не згубити в морi кiлькох тiл товаришiв, вiн дозволив утекти цiлiй тiчцi живих ворогiв, якi згодом змусили його дорого заплатити за цей безглуздий забобон.



Питаеш, де буде мiсце твое пiсля смертi?

Там, де живуть зараз тi, хто ще не родився.

    Сенека, Троянки, II, 30

Другий поет надiляе бездушне тiло вiдчуттям незрушного супокою:



Хай не знайде вiн гробу,

Притулку благого для тiла,

Де б по вiку земного трудах

Душа спочинку зазнала.

    Еннiй у цитатi у Цицерона,
    Тускуланськ i розмови, І, 44

Так само i в природi можна бачити, як багато мертвих речей зберiгають таемнi зв'язки з життям: вино змiнюеться у льохах зi змiною пiр року на його винограднику, забита i засолена дичина, кажуть, змiнюеться i набувае нового смаку, притаманного живому м'ясу.




Роздiл IV

Як душа переносить своi пристрастi на уявнi предмети, коли бракуе iй правдивих


Шляхтич iз нашого краю, подагрик, на поради лiкарiв утриматися вiд споживання солоного м'ясива звик жартiвливо вiдповiдати, що в нападах страждань та болю йому хочеться мати щось напохватi, аби зганяти на ньому оскому, i що лаючи та кленучи чи то ковбасу, чи то бичачий язик, чи то шинку, вiн чуе полегшу. Але, далебi, подiбно до того як ми досадуемо, коли, замахнувшись для удару, хибимо i поцiляемо у повiтря, як погляд, аби справити нам утiху, замiсть розпливатися i губитися у просторi, мае зосередитися на приступнiй метi на належнiй вiдстанi:



Як вiтер, на рiвнину впавши, силу втрачае,

Якщо не стане перетиком лiс перед ним,

    Лукан, II, 362

так само, здаеться, i душа, вражена i зворушена, сама в себе поринае, як не дати iй волi; тож-бо завше треба iй достарчити предмети, на якi вона могла б вилитися i дiяти. Плутарх говорить у зв'язку з тими, хто прив'язуеться до мавпочок та песикiв, що властива нам потреба любити, не мавши сподiваного виходу, бавить себе, аби не порожнювати, якимись марничками та витребеньками. І справдi ми бачимо, як душа, обплутана пристрастями, волiе тягтися до якогось фальшивого i химерного предмета, всупереч власному вiруванню, нiж гультяювати. Так звiрi у своему ражi кидаються на камiнь чи залiзо, що iх зранило, або, кусаючи самих себе зубами, помщаються за бiль, що мучить iх.



Так панонська поранена ведмедиця

Зi списом у боцi починае крутиться,

Тягнеться до рани, щоб схопити держак,

Все танцюе круг себе i не скине нiяк.

    Лукан, VI, 230

Чого ми тiльки не вигадуемо, пояснюючи причину нашого безголов'я! До чого ми тiльки не чiпляемося, слушно чи неслушно, аби лиш до чогось присiкатися! То не отi яснi кучерi, якi ти рвеш на собi, i не отi бiлi перса, якi ти з горя б'еш так розпачливо, наразили на смерть вiд кулi твого сердегу брата: шукай винуватця деiнде! Лiвiй, розповiдаючи про жалобу римського вiйська пiсля загибелi двох славетних братiв[32 - Славетнi брати – Публiй i Гней Сципiони, командири римського вiйська у вiйнi проти картагенцiв.], його вожаiв, додае:



всi почали плакати i товкти себе по головi.

    Тит Лiвiй, ХХУ, 37.

Такий був посполитий звичай. І хiба фiлософ Бiон не сказав жартома про царя, який iз жалю рвав на собi волос: «Цей муж, здаеться, гадае, що лисина полегшить йому жалобу?» Хто з вас не бачив, як гравцi кусають i ковтають карти, як трощать гральну кiстку, аби помститися бодай на чомусь за свiй програш? Ксеркс звелiв шмагати море Геллеспонт[33 - Геллеспонт – давньогрецька назва Дарданелл.] i закувати його в кайдани, вилаяв його найпослiдущими словами i послав виклик на герць горi Атон. Кiр на кiлька днiв затримав цiлу армiю, щоб помститися рiчцi Гiндес за страх, якого спiзнав на переправi через неi. А Калiгула з землею зрiвняв гарну кам'яницю через розкошi, яких дiзнала у нiй його матiр.

За моеi молодостi люди розповiдали, як один цар, наш сусiда, дiставши вiд Бога добру висiканку, поклявся вiддати йому вiть за вiть; вiн розпорядився, щоб десять рокiв поспiль у його царствi не молилися Боговi, не згадували про нього i щоб за його царювання навiть не вiрили в Бога. Ця розповiдь свiдчила не так про глупоту, як про пиху того народу, про який iшлося. Обидвi цi вади людськi завжди йдуть у парi. Але, по щиростi сказати, у таких випадках бiльше знати гонору, анiж дуростi.

Цезар Август, зазнавши морськоi хвищi, угнiвався на бога Нептуна i наказав на час урочистостей у цирку усунути його статую, поставлену серед iнших богiв, щоб помститися за кривду. Тут вiн учинив ще безглуздiше, нiж решта шаленцiв i нiж вiн сам згодом, коли, програвши у Германii битву Квiнтилiю Варовi[34 - Публiй Квiнтилiй Вар (бл. 53 до Р. X. – 9 по Р. X.) – римський военачальник, намiсник провiнцii Германiя. Зазнавши нищiвноi поразки в Тевтобурзькому лiсi вiд германських племен на чолi з Армiнiем, покiнчив життя самогубством.], почав з лютi та розпачу битися головою об мур, волаючи: «Варе, вiддай менi моi легiони!» Отож-бо навiснiють i казяться тi, хто кидае виклик Боговi або фортунi (адже iм кортить iще й блюзнити), нiби недоля може почути нашi прокльони; вони схожi тут на тракiйцiв, якi, коли гримить i блискае, запекло стинаються з небесами, намагаючись хмарою стрiл оханути гнiвливого Бога. Отож, як висловлюеться старожитнiй поет у Плутарха:



Безталань лаеш ти люто? Та ба,

Що iй твоя нерозумна клятьба!


А втiм, скiльки про це не кажи, хiба ж утримати людину вiд сердитих вихваток.




Роздiл VII

Нашi вчинки треба судити за нашими намiрами


Смерть, так кажуть, звiльняе нас вiд усiх зобов'язань. Знаю: цi слова тлумачили i сяк i овак. Генрiх Сьомий[35 - Генрiх VII (1457—1509) – англiйський король з 1485 року, перший з династii Тюдорiв. Як представник ланкастерськоi гiлки Плантагенетiв змагався з другою його гiлкою Йоркською. Цi двi гiлки вели мiж собою вiйну, вiдому як вiйна Червоноi та Бiлоi троянди.], король Англiйський, уклав угоду з доном Фiлiппом, сином цезаря Максимiлiана, або (так для нього буде почеснiше) батьком цезаря Карла П'ятого, про те, що Фiлiпп передасть його до рук дука Сефолка, його ворога зi сторонництва Бiлоi Троянди, який утiк з батькiвщини i знайшов притулок у Нiдерландах, а тамтой натомiсть присягне не важитися на життя цього дука. А проте, вже на божiй постелi, вiн наказав синовi у духiвницi негайно згладити дука по своiй кончинi.

Недавня трагедiя у Брюсселi, яку нам явив дук Альба з графами Горном та Егмонтом[36 - Горн i Егмонт – 1568 року страченi з наказу дука Альби. Стали нацiональними героями Нiдерландiв.], крие в собi чимало такого, що заслуговуе на увагу. Так, скажiмо, граф Егмонт, який умовив графа Горна вiддатися до рук дука Альби i запевнив, що той буде в безпецi, вперто домагався, щоб його стратили першим; вiн гадав, нiби власна смерть знiме з нього зобов'язання, взяте щодо графа Горна. Але в першому разi смерть не звiльняла короля вiд даного слова, а в другому – граф залишився б невинний у цiй справi, навiть якби його дарували горлом. Ми не можемо вiдповiдати за те, що понад нашу силу, спромогу. А що наслiдки i виконання самого зобов'язання вiд нас не залежать i, власне кажучи, розпоряджатися ми можемо тiльки своею волею, то саме на цiй волi з конечностi грунтуються i в нiй мiстяться всi людськi повинностi. Ось чому граф Егмонт, почуваючись у душi своiй i в межах своеi волi зв'язаним обiцянкою, хоча дотримання ii вiд нього не залежало, безперечно, був би звiльнений вiд свого зобов'язання щодо графа Горна, навiть якби пережив його. Зате облудний король англiйський, навмисне зламавши свое слово, не може бути виправданий тим, що вiдклав страту дука до своеi смертi; так само нема виправдання i тому муляревi у Геродота, який, усе життя вiрно зберiгаючи таемницю скарбiв египетського царя, помираючи, зрадив ii дiтям.

На своему вiку я бачив багато таких, хто присипляв свое сумлiння тим, що, привласнюючи чуже добро, сподiвався загладити цю кривду, вiдписавши тестамент на користь законних власникiв. Так чинити нечесно – допускати зволiкання в таких пильних справах та ще й намагатися направити кривду таким маленьким вiдчiпним, таким недорогим коштом. Їм годилося б скласти бiльшу жертву. Що бiльшою платиться кривавицею, що дорожчим для себе платиться коштом, то справедливiше було б таке вiдшкодування. Покута вимагае жертви.

Ще гiрше коять тi, хто, все свое життя тамуючи серце на когось iз близьких, виливае його лише в духiвницi. Цим вони показують, що мало дбають про власну честь, накликаючи прокляття скривдженого на свою пам'ять, а ще менше – про свое сумлiння, не вмiючи, з поваги до самоi смертi, усмертити свою злосливiсть i залишаючи ii жити пiсля себе. Цi несправедливi суддi вiдкладають свiй вирок i ухвалюють його лише тодi, коли вже не докопатися до сутi справи.

Щодо мене, то я докладу всiх зусиль, аби смерть моя не виявила нiчого, чого б уже не сказало саме мое життя.




Роздiл VIII

Про ледацтво


Як покинута облогом рiлля, якщо вона масна i жизна, заростае безлiченною безлiччю дикого i непотрiбного зiлля, i, щоб мати з неi постiйну користь, ii треба порати i засiвати певним насiнням; як бiла челядь вдатна сама собою лише породжувати безформнi клаптi та шматки плотi, а для сплодження здорового i мiцного потомства ii слiд скрiпити iншим насiнням, так i з нашим духом. Якщо не дати йому роботи, скерувавши на певний предмет, який би тримав його у шорах, вiн починае безладно кидатися на всi боки, по широкому полю уяви:



Так, розплескавшись на поверхнi плиннiй, у посудi мiднiм,

Сонячне свiтло чи мiсяця круг свiтосяйний, блукають

Всюди по стiнах, а там, пiдiймаючись вище i вище,

На вилiпнiй зупиняються стелi i блищами грають.

    Вергiлiй, Енеiда, VIII, 22
    Пер. Миколи Зерова

І нема такого шаленства, такоi чудасii, яких би не сплодив вiн, у такому збудженнi перебуваючи,



Де нiби в мареннi хворого будуть безладно зринати

Всякi дива.

    Горацiй, Про поетичне мистецтво, 7
    Пер. Андрiя Содомори

Душа, яка не мае визначеноi мети, гине, бо, як мовиться, хто скрiзь, той нiде:



Хто вже мешкае всюди, Максиме, той не мешка нiгде.

    Марцiал, VII, 73

Знайшовши вiднедавна втечище у хатньому затишку, я повзяв собi намiр не братися нi до чого i провести у спокоi та самотi той недовгий час, що менi залишаеться ще прожити. Здавалося менi, що для мого духу нема i не може бути бiльшого призвiлля, нiж байдикувати, аби мати змогу тiшитися на самотi, зосередитися i замкнутися в собi. Я сподiвався, що тепер легше йому буде добитися цього, бо з роками вiн постатечнiшав i змужнiв. Але я бачу, що у неробствi думка тiльки дармуе



    Лукан, IV, 704

i що, навпаки, розум мiй, нiби з порваною гнуздечкою кiнь, у сто разiв шпаркiше ганяе самохiть, нiж робив це на звичнiй службi. Справдi-бо, вiн плодить стiльки химер одну за одною, без ладу i складу, стiльки фантастичних монстрiв, що, забажавши тверезо зважити, наскiльки вони дивацькi та безглуздi, я заходився списувати iх на паперi, в надii, що згодом глузд мiй, поглянувши на них свiжим оком, може, засоромиться i схаменеться.




Роздiл IX

Про скоробрех


Нема людини, якiй так важко було б говорити з пам'ятi, як менi. Адже я не маю ii анi крихти i не гадаю, аби хтось iнший мiг у цьому зi мною зрiвнятися. Решта моiх якостей звичайнi й пересiчнi, але тут я – щось цiлком виняткове i рiдкiсне, а отже, заслуговую на iм'я та славу. До звичних прикрощiв, якими це для мене обертаеться (з огляду на щоденну потребу в пам'ятi Платон цiлком слушно називае ii великою i могутньою богинею), долучаеться ще й таке: у моему краi, коли хочуть когось назвати безрозумним, кажуть, що вiн безпам'яткий, отож щоразу, як я скаржуся на свою пам'ять, мене картають i висмiюють, немовби я зiзнався у браковi третьоi клепки в головi. Люди не бачать рiзницi мiж пам'яттю i розмислом. Гарно ж я виглядаю за такого пiдходу! А тим часом досвiд пiдказуе, що добра пам'ять часто, навпаки, уживаеться з поганою тямою. От i кажи пiсля цього, що люди до мене справедливi! Несправедливi вони до мене i в iншому розумiннi: найлiпше, що я вмiю, це бути вiрним другом, а тим часом словом на означення моеi хвороби послуговуються як синонiмом невдячностi. Про моi почуття судять з моеi пам'ятi; природна хиба стае, отже, хибою душевною. «Вiн забув (кажуть вони) виконати таке-то прохання i таку-то обiцянку. Вiн забува своiх друзiв. Вiн не згадав, що з дружби до мене мав зробити те-то й те-то, замовити слiвце чи перемовчати про те-то й те-то». Певна рiч, я можу легко щось забути, але свiдомо знехтувати приятелеве доручення – оце вже нi, я не такий. Нехай свiт задовольняеться одною моею бiдою i хай iз неi не робить навмисноi злостивостi, такоi чужоi моiй вдачi.

А проте е тут i дещиця потiхи. По-перше, завдяки своiй вадi я зумiв зцiлитися вiд гiршого зла, що могло легко осiсти в менi, а саме вiд шанолюбства, оскiльки хвороба пам'ятi е надсильним тягарем для того, хто хоче бути причетним до всього, що дiеться у свiтi. Ба бiльше, це нездужання змiцнювало в менi (про такий феномен свiдчить i чимало прикладiв iз життя природи) iншi здiбностi мiрою того, як сама пам'ять занепадала; i тут нема нiчого дивного, бо якби завдяки пам'ятi у моiй головi були завжди приявнi чужi думки та вигадки чужого розуму, я мiг би приспати та виснажити свою тяму i свою кебету, ступивши у тропу iнших, замiсть вправляти i розвивати своi власнi сили. Крiм того, мова моя стислiша, бо пам'ять мае укладистiший шпихлiр, нiж вимисел. А ще, бувши пам'ятким, я оглушив би всiх приятелiв своею базiканиною, бо згаданi мною предмети пiдсичували б притаманний менi хист крутити i розпоряджатися ними, заохочуючи i розпалюючи моi роздебендювання. А така балакучiсть – справжне нещастя. Я дiзнав це на власному досвiдi, спiлкуючися з деякими друзями: мiрою того як пам'ять вiдтворюе подii чи речi докладнiше i живiше, вона вiдбiгае вiд оповiдi, обтяжуе ii зайвими подробицями, i якщо оповiдь сама собою добра, вони зiпсують ii красу, а якщо кепська, то нам доводиться клясти жвавiсть iхньоi пам'ятi чи плутанину в iхнiй головi. Ба! Нелегка це рiч – завершити чи урвати свою балачку, якщо ти надмiру розходився. Нема кращого способу випробувати силу свого коня, як осадити його на всьому бiгу. Навiть серед тямущих людей трапляються такi, що й хочуть, а не годнi стримати свiй порив. І поки вони пнуться вiдшукати пункт, де можна б нарештi пристати, вони крутяться по колу, тягаючи ноги, наче люди геть здороженi. Справжнiй пострах тут дiди, якi пам'ятають про бознаколишне, але забувають, що всiм уже вуха натуркали своiми оповiдками. Я не раз бував свiдком, як прецiкавi iсторii робилися в устах сiдоглавого пана страшенно нудними, бо кожного слухача ними вже частовано сотки разiв.

По-друге, я знаходжу для себе потiху i в тiм, що менше пам'ятаю про заподiянi, як мовив старожитнiй автор, менi урази. Годилося б менi завести пiдповiдача, наслiдуючи Дарiя, який, щоб не забути кривди, завданоi йому атенцями, звелiв пахолковi щораз, як вiн сiдатиме до столу, тричi спiвати йому над вухом: «Царю, пам'ятай про атенцiв». Із другого боку, мiсця, де я вже побував, або прочитанi книги завше чарують мене свiжiстю.

Недарма кажуть, що хто не дуже пам'ятливий, тому нелегко в брехунiвку заiздити. Я добре знаю, що граматики вбачають рiзницю мiж мовленням неправди та брехнею i розтлумачують, що мовити неправду це означае говорити криво, але в добрiй вiрi; а також, що слово «брехати» латиною, з чого пiшло наше французьке, означае сливе те саме, що «йти супроти свого сумлiння». Тут я маю на увазi, зокрема, тих, хто каже одне, а про себе знае iнше. А такi або вигадують геть-чисто все, або лише приховують чи спотворюють правду. Але, приховуючи або спотворюючи ii, вони неодмiнно заженуть себе на слизьке, як доведеться iм розповiдати про це ще i ще. Оскiльки сама рiч, так як вона е, найперша вiдклалася в пам'ятi й закарбувалась у нiй шляхом пiзнання, а вiдтак i знання, вона не може не оживати щоразу в iхнiй уявi, й цей первiсний образ потроху витiсняе з пам'ятi вигадку, не таку стiйку й мiцну, як вiн, бо його подробицi, воскрешаючи раз у раз у нашiй головi, каламутять спогад про вигадане i спотворене. Зате тодi, коли все сказане суцiльна вигадка i в ньому нема якихось суперечних одне одному вражень, вигадники можуть не так боятися попастися. А все ж i тут, оскiльки щось просто вигадуеться, оскiльки це щось – фантом, воно легко стираеться в пам'ятi, якщо не досить чiпке.

Приклади таких курйозiв я бачив не раз, i що дуже втiшно, саме у тих, хто зробив своiм ремеством низати слова так, аби вони допомагали у справах або лестили можним особам, до яких апелюеться. А що околичностi, до яких вони ладнi принатурювати душу та сумлiння, дуже мiнливi, то свою мову доводиться без кiнця-краю присмачувати: от i виходить, що та сама рiч подаеться раз сiрою, раз – жовтою; для тiеi особи так, а для тiеi так. Якщо цi особи порiвняють такi несхожi мiж собою свiдчення, то в що обернеться мистецтво цих злотоустiв? Не кажучи вже про те, що нерiдко вони самi з неуважностi зраджують самих себе, яка-бо пам'ять може вмiстити i зберегти в собi стiльки вигаданих образiв одного й того самого предмета? Я знав чимало людей, заздрiсних до слави, якою тiшаться жерцi цього мудрованого умiльства, але вони забували, що для того, хто заживае такоi слави, пожитку з його умiльства вже нема нiякого.

Власне, брехливiсть – мерзотна вада. Адже всi ми, люди, спiлкуемося мiж собою з допомогою слова. Якби ми усвiдомлювали всю бридоту, всю шкiдливiсть олживостi, то випалювали б ii вогнем з iще бiльшим, нiж iншi злочини, завзяттям. Я вважаю, що дiтей зазвичай карають за дурницi, сказати б, нi за що, карають за переступи, вчиненi з пустощiв i легковажностi, за переступи без ваги та наслiдкiв. Менi здаеться, що тiльки брехливiсть i трохи меншою мiрою упертiсть треба викорiнювати нещадимо у самому зародi в дитячiй душi. Адже цi ганджi ростуть укупi з людьми. Скоро язик на брехню навернеться, спробуй потiм вiд неi його вилiкувати! От нам тодi й трапляються люди нiбито й достойнi, але враженi цiею вадою. Один мiй знайомий кравчик – хлопець наче й непоганий, але я зроду не чув вiд нього бодай слiвця правди, навiть коли вона могла вийти йому на пожиток! Якби брехня, подiбно до iстини, була однолика, нам було б легше давати собi з нею раду. Ми б тодi вважали за щось певне протилежнiсть того, що править брехун. Та ба, антипод правди мае сто тисяч ликiв i безмежний оперативний простiр.

Пiтагорiйцi уявляють добро чимось чiтко окресленим, а зло розпливчастим i непевним. Вiд мети вiдхиляють тисячi дорiг, а до неi веде лиш одна-однiсiнька. Я зовсiм не певний, чи впорався б я iз завданням, якби для того, щоб уникнути очевидноi i грiзноi небезпеки, менi довелося вдатися до безсоромноi i заприсяжноi брехнi.

Старожитнiй отець Церкви сказав: краще опинитися в товариствi знайомого собаки, нiж людини, що озиваеться до нас чужою мовою.



Чужинець чужинця не мае за свого ближнього.

    Плiнiй Старший,
    Природна iсторiя, VII, 1.

Але ж наскiльки крива мова, як засiб спiлкування, гiрша за мовчання!

Король Франциск Перший хвалився, як легко вiн дав собi раду з Франческом Таверно, послом мiланського дука Франческо Сфорци, людиною вельми голiнною забивати баки. Цей посол прибув до двору нашого короля, аби вигородити свого пана у зв'язку з однiею дуже важливою подiею. Рiч у тiм, що король, якого недавно вигнали з Італii i, власне, з Мiлана, надумав, аби залишатися в курсi тамтешнього життя, тримати при дуковi свого шляхтича, насправдi амбасадора, але пiд виглядом приватноi особи, прибулоi туди у своiх справах. Захiд тим потрiбнiший, що дук, куди бiльше залежний вiд цезаря (надто в ту пору, коли женихався до його сестреницi, доньки данського короля, нинi дукинi-вдови лотаринзькоi), не мiг, не завдаючи собi шкоди, вiдверто пiдтримувати з нами взаемини i заходити в переговори). До такоi ролi цiлком надавався певний мiланський шляхтич, королiвський стайничий, такий собi Мервей. Цей останнiй, посланий iз таемними вiрчими грамотами та звичними посольськими дорученнями, а також, про людське око i для маскування, з рекомендацiйними листами до дука, пов'язаними з особистими справами цього шляхтича, так довго розважався при дворi, що викликав невдоволення цезаря, чим i пояснюеться, на нашу думку, те, що сталося потiм. А саме: пiд приводом причетностi до якогось убивства, по летючому дводенному судочинствi, дук звелiв одноi чудовоi ночi вiдтяти йому голову. Отож згаданий Таверно прибув до двору, приготувавши розлогий i брехливий виклад цiеi iсторii (наш король, домагаючись цього, звернувся до всiх державцiв християнщини i до самого дука), i добився аудiенцii зараз по ранковому пробудженнi. Викручуючись, вiн подав цю подiю так: дук, його пан, завше вважав Мервея за звичайного собi шляхтича i свого пiдданця, прибулого до Мiлана у своiх справах, на правах приватноi особи; Таверно навiть заперечував, нiбито дук знав, що той дворак i наближений короля, а тим паче виконуе обов'язки королiвського посла. У вiдповiдь король, заганяючи його на слизьке всiлякими спростуваннями та запитаннями, наступаючи на нього зусiбiч, зажадав вiд нього пояснення, чому страту вчинено вночi та ще й нiбито потаемцi. На це запитання бiдолаха, геть збитий з пантелику i намагаючись вив'язатися з халепи, вiдповiв, що, мовляв, дук, iз пошани до його величностi, був би нерадий, якби така екзекуцiя сталася вдень. Легко собi уявити, як вiн пошився в дурнi, шпака вбивши, та ще перед мужем iз такою носюрою, як король Франциск.

Папа Юлiй Другий послав був свого амбасадора до короля Англii з дорученням пiд'юдити його проти короля Франциска. Коли амбасадор виклав усе, що йому було доручено, англiйський король у вiдповiдь почав розводитися про труднощi, пов'язанi з приготуваннями до вiйни з таким могутнiм королем, як французький, i навiв переконливi аргументи. Посол дуже недоречно зауважив, що i сам звернув на це увагу, i подiлився своiми сумнiвами з папою. Цi слова, що нiяк не збiгалися з метою посольства – закликати англiйського короля почати вiйну, заронили в тамтого пiдозру, яка згодом i справдилася: а саме, що амбасадор тягне руку за Францiею. Про це вiн застерiг папу; майно невiрного служника було конфiсковано, а сам вiн заледве не наклав головою.




Роздiл XI

Про вiщування


Щодо оракулiв, то, поза всяким сумнiвом, вони почали втрачати свiй вплив ще задовго перед пришестям Ісуса Христа. Як ми знаемо, ще Цицерон загадувався над причиною iхнього занепаду: Як так сталося, що в Дельфах уже не чути цих пророкувань, i не тiльки в наш час, а вже вiддавна нiчого так не зневажають, як iх? Цицерон, Про ворожбу, II, 57.

Але ж до iнших провiстей: по нутрощах жертовних тварин (будова iхнiх внутрiшнiх органiв, на Платонову думку, теж може бути промовистою), по тому, як гребуться кури, по летовi птахiв (ми гадаемо, що певнi птахи створенi для ворожби, Цицерон, Про природу богiв, II, 44), по перунах, по коритах рiчок (багато чого бачать гаруспики, багато чого передбачають авгури, багато чого пророкують оракули, багато чого вiщують сни та всякi дивовижi, Цицерон, Про природу богiв, II, 65) та по iнших прикметах, на яких старожитнi грунтували бiльшiсть як публiчних, так i приватних починань, поки наша вiра iх не скасувала. А проте i в нас збереглися деякi способи ворожби за зiрками, за духами, за тiлесними ознаками, снами та iншими речами; яскравий приклад нестримноi цiкавостi нашоi душi, жаждивоi зазирнути в будущину, нiби iй не досить клопотiв нинiшнiх:



Нащо, Олiмпу владарю, тобi захотiлось

Смертним до мук додавати зайву турботу —

З грiзних ознак прочувати майбутнi нещастя?

Хай налiтае раптово, що ти iм призначиш,

Хай будуть люди слiпi до того, що жде iх,

Хай вони грiють надiю – у вiчному страсi!

    Лукан, II, 4—15



Та й нема чого знати, що станеться. Нiкчемна це рiч —

клопотатися марними речами.

    Цицерон, Про природу богiв, III, 6,

i це справдi так. Та ба, наша душа не дасть собi з цим ради.

Ось чому менi здалося повчальним те, що сталося з Франческом, маркiзом Салуцьким. Вiн був заступник короля Франциска в його загiрньому вiйську, перший двiрський фаворит i завдячував самому королю графство, конфiсковане у його брата. Отож вiн, не зневолений жодною конечнiстю i навiть усупереч своiм симпатiям, страшенно злякався (як це з'ясувалося) напророченого трiумфу цезаря Карла П'ятого i нашоi поразки. Цi дурнi пророцтва повторювали всi (надто в Італii, де вони набули такого поширення, що в Римi на суперечку закладали великi грошi, що саме так i станеться). Маркiз часто у колi наближених уболiвав над неминучим безголов'ям, навислим, як вiн вiрив, над французькою короною та над його приятелями, аж урештi зiрвав бунт i перекинувся до супостата, собi на превелику шкоду, попри всi конфiгурацii сузiр'iв. Проте вiн повiвся в цiй ситуацii як людина, шарпана суперечливими почуттями; адже маючи в руках мiста i збройну силу, ворожу армiю пiд орудою Антонiо де Лейви[37 - Антонiо де Лейва – верховода на службi Карла V.] за три кроки вiд себе, не позбавлений нашоi повноi довiри, вiн мiг би нашкодити куди бiльше, якби захотiв. А так унаслiдок його зради ми не втратили жодного жовнiра, жодного мiста, опрiч Фоссано[38 - Фоссано – мiсто у П'емонтi.], та й то по тривалiй облозi.



Та млою ночi бог передбачливий

Вповив майбутне; отож на смiх йому

Рвемось приховане пiзнати,

Смертнi.

…………………………….Лиш той щасливо, вiльно той живе,

Хто б мiг сказати будь-коли з певнiстю:

«Я день прожив, а там – чи хмари

Хай звiдусiль нажене Юпiтер,

Чи сонцем блисне…»

Дневi радий будь, не турбуйсь майбутнiм.

    Горацiй, Оди, III, 29—32. 41—44
    Пер. Андрiя Содомора

А той, хто вiрить цим словам: Оце вам такий доказ: як е ворожба, то е i боги, як е боги, то е i ворожба. Цицерон. Про ворожбу, І, 6, – глибоко помиляеться. Куди розумнiше висловлюеться Пакувiй:



Бо тих, хто розбирае мову пташину,

А чужу знае печiнку лiпше, нiж: власну,

Можна чуть вiщування, та тiльки не слухать.

    У цитатi в Цицерона, Про ворожбу, І, 57

Вiдоме вмiння тосканцiв вгадувати прийдешнiсть постало так. Один рiльник, глибоко орючи землю сохою, побачив, як iз неi вилонився Тагет[39 - Тагет – бог етрускiв, навчав волхвуванню.], напiвбог iз дитячим личком i старечою мудрiстю. Позбiгалися люди. Тагетовi промови та повчання збирали i зберiгали багато вiкiв; вони, власне, i мiстили засади та способи цього мистецтва. Отож його розвитку сприяла така гарна знахiдка.

Особисто я волiв би радше керуватися у своiх справах тим, як упадуть гральнi костi, анiж вважати на цю маячню.

І справдi, у всiх панствах iз республiканським ладом жеребовi вiдводилася чимала роль. Платон, у вигаданiй своiй державi, розв'язання багатьох важливих справ вiддае на ласку фортуни. Мiж iншим, вiн хоче, щоб достойнi громадяни женилися за жеребкуванням. Цьому випадковому виборовi вiн надае такоi великоi ваги, що тiльки народженi вiд таких шлюбiв дiти, на його переконання, можуть виховуватися на батькiвщинi, тодi як нащадки кепських громадян пiдлягають вигнанню. А втiм, як хтось iз тих банiтiв, зростаючи, подае добрi надii, його можна вернути на батькiвщину; i навзаем, хто, змужнiвши, розчаруе своiх батькiв, того треба банiтувати.

Я знаю людей, якi вивчають та пояснюють своi календарi i намагаються нас переконати про iхню правдомовнiсть на пiдставi поточних подiй. Але там усього намiшано, з них можна вилущувати i правду, i брехню. Хто ж, цiлими днями дротик кидаючи, та не попаде бодай разочок у цiль? Цицерон, Про ворожбу, II, 59. Вони не виростають у моiх очах вiд того, що iнодi виходить по-iхньому. Справедливiше було б виходити з того, що вони завше i повсякчас брешуть. До цього додаймо, що нiхто не веде реестру iхнiх похибок, просто таки незлiченних; що ж до справджених вiщувань, то iх роздмухують саме тому, що вони незвичайнi, неймовiрнi й чудороднi. Ось як Дiагор, прозваний недовiрком, вiдповiв тому, хто, показуючи йому в Самотракiйському храмi приноси з зображеннями людей, якi уникнули кораблегину, спитав його: «Диви, ось ти, хто вважае, нiби богiв не обходять людськi справи, що ти скажеш про стiлькох людей, урятованих завдяки iхнiй ласцi?» – «Хай i так, – вiдрiк Дiагор, – але ж тут не зображено потопельникiв, а iх куди бiльше».

Цицерон твердить, що з усiх фiлософiв, якi визнавали iснування богiв, один лише Ксенофан Колофонський намагався викорiнити всяку ворожбу. Тож нас не повинно надто дивувати, що чимало наших княжат, часто собi на шкоду, вiрять у цю маячню.

Я хотiв би узрiти на власнi очi двое таких див, як книга Йоахiма[40 - Йоахiм – абат калабрiйський з XII ст. Його богословськi i мiстичнi твори опублiкованi на початку XVI столiття.], калабрiйського абата, який передбачив усiх майбутнiх пап, iхнi iмена та постатi, й книгу цезаря Лева, який провiстив вiзантiйських цезарiв i патрiархiв. Проте на власнi очi я бачив лише ось що: у лихолiття люди, застуканi своею недолею, намагаються, як за всiх забобонiв, дошукуватися в небi знакiв i стародавнiх вiщувань свого неталану. І в нашi днi iм так у цьому повелося, що я зрозумiв: оскiльки для гострого i гулящого розуму ця вправа не що iнше, як розвага, усяк може, крутячи як те дишло, куди повернув, туди й вийшло, знайти у письменах усе, чого б не шукав. Головна зброя у цих волхвiв – темна, двозначна i кучерява вiща говiрка, автори якоi не дають жодного ясного сенсу, аби нащадки могли легше доскiпатися до всього, що заманеться. Сократiв «демон» був, може, якоюсь вольовою спонукою, об'явленою без участi розуму. Одначе цiлком iмовiрно, що в такiй високiй, як у нього, душi, та ще й гартованiй постiйними вправляннями в мудростi й доброчесностi, цi поривання, хай i неяснi та стихiйнi, були завше важливi й гiднi того, щоб iти за ними. Кожен зазнавав на собi таких наглих, нестримних i владних наслань. Щодо мене, то я приписую iм неабияку вагу, мало покладаючись у цьому лише на розум. Я теж вiдчував такi пориви; вони нестримно ваблять до чогось або вiдвертають (це останне часто бувало у Сократа). Я вiддавався iм, i це приводило до таких удалих i щасливих наслiдкiв, що я сам собi здавався богонатхненним.




Роздiл XIV

Наше чуття добра i зла здебiльшого залежить вiд того, як ми iх собi уявляемо


Людей, як говориться у грецькiй сентенцii, дратують не самi речi, а думка, що в них виникае про цi речi. І для полегшення нашоi нужденноi долi людськоi дало б чимало, якби хтось зумiв довести слушнiсть цього твердження. Якщо муки завдае нам наша тяма, то, здавалося б, цiлком у нашiй спромозi знехтувати ii або обернути нам на добро. Якщо речi даються до наших послуг, то чому б не вiдкинути iх або не пристосувати собi на користь? І якщо те, що ми звемо злом або гризотою, само собою нi злом, нi гризотою не е, а тiльки наша уява надiляе його цiею прикметою, в нашiй волi ii скасувати. Маючи змогу вибирати, вiльнi вiд усякого примусу, ми з якогось дивного безуму вiддаемо перевагу найважчiй для нас долi й надаемо хворобi, убозтву й ганьбi терпкого й огидного присмаку, хоча могли б зробити цей присмак приемним; адже фортуна постачае нам лише матерiял, а нам належить надати йому обрисiв i форми. Отож розгляньмо, чи можна довести, що те, що ми називаемо злом, не е злом саме собою, чи принаймнi, хоч би чим воно було, вiд нас самих залежить надати йому iншого присмаку чи вигляду (що зрештою виходить одно на одно).

Якби засаднича суть того, чого ми боiмося, мала здатнiсть улазити сама в нашу голову, то вона влазила б однаковим i подiбним робом, бо всi люди одного гатунку i всi надiленi десь однаковими знаряддями i змислами для сприймання i думання. Але розмаiтiсть уявлень, якi ми маемо про тi самi речi, показуе ясно, що цi уявлення втеплюються в нас згiдно з нашими нахилами. Той чи той може випадково побачити iх у iхнiй достеменнiй сутностi, а тисяча iнших сприймають iх у зовсiм новiй i одмiннiй подобi.

Ми вважаемо смерть, нужду та бiль за наших найлютiших ворогiв. Але хто ж не вiдае, що та сама смерть, яку однi називають рiччю «найстрашнiшою з найстрашнiших», для iнших едина гавань вiд житейських турбот, найвище добро у свiтi, оплот нашоi волi, повсюдний i найкращий лiк на всi муки? І поки однi чекають у страсi та дрожi ii приходу, iншi радiють iй дужче, нiж життю; ба бiльше, нарiкають на ii надмiрну легкiсть:



Смерте, чому ти так легко тхорiв забираеш?

Чом би тобi не приймати тiльки героiв?

    Лукан, IV, 580

Лишiмо осторонь цi такi вiдважнi серця. Теодор вiдповiв Лизимаховi, що загрожував його вбити, так: «Що ж, ти звершиш геройський учинок, що пiд силу i злосливiй мусi!» Бiльшiсть фiлософiв самi себе рокували на смерть або прискорили ii, пiдпомагаючи iй.

А скiльки ми бачимо простих людей, якi перед стратою, та ще й нелегкою, пов'язаною з ганьбою, а часом iз тортурами, виявляють, хто з затятостi, а хто й iз простосердя, такий гарт духу, що в них не спостерiгаеться анi найменшоi змiни. Вони упорядковують своi хатнi справи, прощаються з приятелями, спiвають, промовляють до люду, ба навiть платають якiсь дотепи i п'ють за здоров'я знайомих, незгiрш вiд Сократа.

Один стратенець, ведений на шибеницю, сказав, щоб його не провадили цiею вулицею, а то ще крамар злапае його за барки: вiн завинив йому якiсь грошi. Інший просив ката, щоб той ненароком не торкнувся його шиi, аби вiн не затiпався зо смiху, надто вiн боiться лоскоту. Ще один вiдповiв сповiдниковi, який прирiкав йому, що ще того дня вечерятиме зi Збавителем: «Тодi iдiть туди, отче, за мене, а я сьогоднi пiсникую». Ще один попросив пити, а що кат напився перший, то стратенець сказав, що пiсля нього вже не питиме з обави пiдхопити пранцi. Кожний чув оповiдку про перебiрливого пiкардiйця. Коли вiн стояв уже на драбинi, приведено йому хвойду з тим (як це дозволяло колись правосуддя), щоб дарувати його горлом, якщо вiн згодиться ii пошлюбити; i що ж, приглянувшись i примiтивши, що вона кульгае, вiн гукнув: «Зашморгуй мотузку! На бiса менi кутернога!» Те саме розповiдають про данця, якому мали зняти голову. Стоячи вже на риштуваннi, вiн зрiкся помилування на таких умовах, бо запропонована дiвка мала ямкуватi щоки i загострого носа. Один тулузький пахолок, оскаржений у схизмi, на виправдання своеi вiри послався на те, що це вiра його пана, молодого спудея, ув'язненого разом iз ним; i волiв загинути, анiж дати себе переконати, що його пан мiг допуститися блуду. Ми читали, що коли Людовiк Одинадцятий узяв штурмом Аррас, мiж люду сього мiста знайшлося чимало таких, хто дав себе повiсити, аби лиш не гукати: «Хай живе король!»

У королiвствi Нарсинзькому ще й досi жон тамтешнiх жерцiв ховають живцем укупi з тiлами чоловiкiв. Решту молодиць палять на похоронi iхнiх мужiв, i вони зносять це не лише мужньо, а й весело. По смертi короля всi жони його та наложницi, всi його улюбленицi, привладники i челядь, збиваючись цiлим гуртом, залюбки пхаються у вогонь, де палае тiло, вважаючи за велику для себе честь супроводжувати його на той свiт.

А що сказати про цi ницi душi двiрських блазнiв? Серед них виймаються iнодi такi, якi не бажають покинути свого блазнювання навiть перед смертю. Один, коли кат збив його iз драбинки, з зашморгом на шиi, гукнув: «Пливи, барко!», що було його улюбленою верзункою. Другий, уже доходячи на соломi бiля вогню, на запитання лiкаря, де йому болить, вiдрiк: «Мiж лавою i комином». А коли пiп, збираючись помирувати його, став лапати, шукаючи його ступнiв, геть покарлючених, вiн кинув: «Знайдете iх на кiнцях нiг». Того, хто радив йому вручити себе Боговi, вiн спитав: «А хто збирае туди манатки?» А як почув у вiдповiдь: «Ти i то небавом, якщо така його воля», вiдрiзав: «А може, я буду там лише завтра надвечiр?» – «Вручи себе йому, i ти опинишся там дуже швидко». – «Тодi вже лiпше, – вiдказав той, – я сам себе i вручу йому».

Пiд час останнiх наших вiйн за Мiлан, коли вiн раз у раз переходив з рук до рук, люд, пригнiчений такою зрадливiстю долi, так звикся зi смертю, що (я знаю це зi свiдчень мого батька) понад двадцять п'ять мешканцiв укоротили собi вiку протягом тижня. Щось таке сталося i тодi, коли Брут обложив мiсто Ксант; городяни сповнилися такою жадобою смертi, що все, що роблять для порятунку життя, вони коiли для втечi вiд нього; отож Брут насилу здолав урятувати лише маленьку iхню горстку.

Кожне переконання може крити в собi досить сили, щоб стати людинi дорожчим за життя. У першому пунктi високоi присяги, яку склала (i дотримала) Грецiя у перськiй вiйнi, говорилося: кожний радше промiняе життя на смерть, нiж закони свого краю на перськi. А скiльки людей у вiйнi мiж Туреччиною i Грецiею волiло прийняти люту смерть, аби лиш не зректися обрiзання i не дати себе охрестити! Нема релiгii, яка б не могла навести таких прикладiв.

Коли кастильськi королi банiтували зi своiх земель юдеiв, король Іван Португальський надав iм за вiсiм талярiв з душi тимчасовий притулок у себе пiд умовою, щоб у призначений термiн вони покинули його володiння; вiн обiцяв iм постачити кораблi, якi перевезуть iх до Африки. Надiйшов день, пiсля якого за домовленiстю тi, хто не виконае цього наказу, мали потрапити у неволю. Їм було надано дуже вбого спорядженi судна. Тих, хто сiв на них, судовi команди трактували вкрай жорстоко i брутально; окрiм iншоi наруги, вони возили iх по морю туди i сюди, аж поки банiти з'iли весь узятий iз собою конт; пiсля чого мусили купувати його в морякiв за такими дорогими цiнами, що на суходiл довелося iм ступити упорожнi, в самих сорочках.

Коли вiстка про цi знущання дiйшла до тих, хто чекав на березi своеi черги, бiльшiсть прийняли неволю, а дехто виявив готовнiсть вихреститися. Мануель, Іванiв наступник, одразу повернув iм волю, але потiм, змiнивши намiр, звелiв iм покинути королiвство, призначивши для цiеi мети три гаванi. Вiн сподiвався, за свiдченням бiскупа Озорiо (неабиякого латинського iсторика нашоi доби), що коли iх не потрапила навернути до християнства ласкаво надана iм воля, то до цього iх змусить як страх бути вiдданим, подiбно до iхнiх товаришiв, на поталу морякам, так i страх покинути землю, де вони звикли купатися в багатствi, й помандрувати кудись галай свiту. Розчарувавшись у своiх надiях i побачивши, що всi жиди рихтуються в дорогу, вiн вiдмовився надати iм двi гаванi з призначених трьох, гадаючи, що тривалiсть i злигоднi переправи розохотять декого iз них, а може, надумавши зiбрати усiх iх в одне мiсце, аби легше здiйснити свiй намiр. Отож вiн звелiв повидирати з рук отцiв та маток усiх дiтей до чотирнадцяти рокiв i перевезти iх до такого мiсця, де вони не могли б анi бачитися, анi спiлкуватися з батьками, i там виховати у нашiй вiрi. Розповiдають, що цей наказ став винуватцем страшного видовиська: природна любов мiж батьками та дiтьми, а з другого боку iхня вiдданiсть давнiй вiрi не могли примиритися з цим жорстоким наказом. Можна було бачити, як батьки позбавляли себе життя; траплялися ще й страшнiшi випадки, коли вони, у поривi милосердя i спiвчуття, кидали недолiткiв у криницi, аби тi не стали жертвами цього закону. Зрештою потому, як вийшов призначений iм термiн, позбавленi всiх засобiв до iснування, вони знову стали невiльниками. Деякi вихрестилися, проте й нинi, по ста роках, португальцi мало вiрять у щиру вiру iх самих чи iхнього потомства, хоча звичка та час упливають дужче за всякий примус. Скiльки разiв, – зазначае Цицерон, – не тiльки нашi верховоди, а й цiлi вiйська йшли на певну смерть.

Я бачив одного з моiх близьких приятелiв, який просто рвався назустрiч смертi; зi щирим i вкорiненим у ньому всякими мiркуваннями, яких я не зумiв спростувати, запалом вiн при першiй же нагодi згинути зi славою кинувся в обiйми смертi без жодноi конечностi, немовби гнаний гострим i нестерпним голодом.

Ми маемо i в наш час чимало таких прикладiв, аж до дiтей, якi з ляку перед якимись незначними прикрощами смерть собi заподiювали. З цього приводу один старожитнiй письменник висловлюеться так: «Чого ж тодi не боятися, якщо ми боiмося навiть того, що лякливiсть сама обрала за свое утечище та притулок?»

Я б навряд чи скiнчив, якби заходився перераховувати осiб байдуже, якоi статi й стану, байдуже, яких сект, у найщасливiших вiках, якi або мужньо чекали наближення смертi, або шукали ii самохiть i то не лише, щоб утекти вiд якоiсь недолi, а й не раз просто вiд переситу життям або в надii переселитись у кращий свiт. Лiчба iхня така велика, що iй-же-бо, легше було б перелiчити тих, хто боявся смертi.

У зв'язку з цим скажу ще таке. Фiлософ Пiррон[41 - Пiррон – засновник скептицизму (пiрронiзму), портрет якого Монтень накреслив у своiй Апологii Раймунда Сабундського.], пливучи в бурю на кораблi, пiдбадьорював найбоязкiших тим, що показував на свиню, яка жирувала на борту i зовсiм не зважала на хвищу. Чи ж випадае твердити, що оту перевагу розуму, якою ми так пишаемося i завдяки якiй вважаемо себе за панiв та володарiв усiх створiнь, дано нам лише на нашу муку? Навiщо нам даровано пiзнання речi, якщо ми стаемо через нього такими страхополохами? Якщо ми втрачаемо спокiй та безжурнiсть, якими б тiшилися без нього, i впадаемо у жалiснiший стан, нiж Пiрронова свиня? Чи ж випадае користати з розуму, даного нам для бiльшого гаразду, собi на недолю? Адже ми тодi вживатимемо його всупереч природi та повсюдному ладовi, що вимагае, аби кожен послугувався своiми силами та засобами собi на пожиток?

Гаразд, скаже менi хтось, твоi мiркування, коли йдеться про костомаху, слушнi. Але що ти скажеш про убозтво? Що скажеш про страждання, яке Аристип, Єронiм та бiльшина мудрецiв називали найбiльшим злом, а тi, хто заперечував цю думку на словах, потверджував ii на дiлi? Помпей вiдвiдав Посидонiя[42 - Посидонiй (бл. 135—49 до Р. X.) – грецький фiлософ-стоiк, у фiлософських i богословських шуканнях застосовував метод точних наук, пояснюючи все силами природи.], коли його мучила важка i гостра недуга, перепросив, що обрав незручний час, аби послухати його фiлософських розумувань. «Крий Боже, – вiдповiв Посидонiй, – щоб бiль мiг так уплинути на мене, що перешкодив би розправляти про цей предмет». І одразу заговорив про зневагу до болю. Та що бiль робив свое дiло, дошкуляючи йому без упину, то вiн нарештi вигукнув: «Даремно ти, болю, пнешся, все одно я не назву тебе злом». Чи ж цей переказ, з яким так носяться, справдi доводить погорду до болю? Ба нi, то тiльки пустi слова. Адже якби страждання не докучало Посидонiю, з якого б то дива вiн уривав своi розважання? І чому вiн вiрив, що забагато бере на себе, не називаючи болю злом? Тут уже не все зводиться до уяви. Якщо про iншi речi ми допiру здогадуемося, то тут е певнiсть, яка промовляе сама за себе; самi нашi змисли виступають ii суддями:



Хибнi вони – то даремно i в розуму правди шукати.

Лукрецiй, Про природу речей, IV, 486

    Пер. Андрiя Содомори

Чи потрапимо ми втокмачити нашiй шкiрi, що удари канчука лиш лоскочуть ii? Або переконати наш смак, що алой – гравенське вино? Пiрронова свиня теж грае на нашу руч. Страху смертi вона не знае, але як ii бити, вона корчиться i верещить. Чи ж бо змога нам збороти повсюдний закон природи, за яким усе живе на землi страшиться болю? Дерева i тi буцiмто ячать пiд сокирою. Вiдчувати смерть ми не можемо; ми ii пiзнаемо лише розумом, тим паче, що вона щось миттеве:



Смерть була, а чи буде, тепер ii не iснуе,

Не сама смерть лячна, як ii дожидання.

    Ла Боесi, Овiдiй, Послання Арiадни до Тесея, 82

Тисячi тварин, тисячi людей мруть, не усвiдомлюючи умирання. Що нам у смертi найстрашнiше, то це бiль, ii звичайний попередник.

Одначе як вiрити отцевi Церкви, смерть не е зло, зло лиш те, що за нею приходить. Августин, Про Град Господень, І, 11. А як на мене, ще краще було б висловитися так: нi те, що передуе смертi, нi те, що приходить опiсля, не е ii iстотною належнiстю. Ми хибно тлумачимо предмет. Досвiд менi пiдказуе, що вся справа тут у нестерпностi для нас думки про смерть, звiдси нестерпнiсть болю, який ми вiдчуваемо з подвiйною гостротою через те, що вiн загрожуе нам смертю. Та що розум осуджуе як боягузтво ляк перед такою наглою, неминучою i невiдчутною на дотик рiччю, ми пристаемо на це найлегше виправдання свого страху.

Будь-яке нездужання, якщо воно не загрожуе нам нiчим iншим, опроче самого страждання, ми називаемо «нешкiдливим». Хто ж бо вважатиме зубний бiль чи подагру, хоч би як вони дошкуляли, за правдиву хворобу, якщо вони не смертельнi? Але, зрештою, даймо, що у смертi найбiльше ми боiмося муки, достоту як злиднi нам страшнi едино тим, що штовхають нас в обiйми страждання, прирiкаючи на голод i спрагу, спеку i холод, на безсоннi ночi.

Отож розгляньмо тiлесне страждання. Я охоче погоджуюся: воно – найтяжча проба нашого життя. І визнаю щиро, що я всiею душею ненавиджу його й уникаю, i досi, дяка Боговi, майже не мав iз ним до дiла. Але нам пiд силу якщо не знищити його, то принаймнi злагодити терплячiстю i, хоч би як мучилася наша плоть, зберегти свою душу i розум ясними.

Знов-таки, якби не було страждання, що надавало б вартостi цнотi, мужностi, силi духу, незламностi? На якому б полi ми ними прославилися, якби не треба було перемагати самих себе у бою? Звага прагне небезпеки. Сенека, Про провидiння, 4. Якби не доводилося спати на голiй землi, зносити у важкому риштунку пiвденний сквар, iсти конину та ослятину, наражатися на те, що тебе пошаткують на капусту, зцiплювати мовчки зуби, коли тобi видлубують кулю з кiсток, зашивають рану, припалюють ii i зондують, чим же тодi здобули б ми перевагу, яку хочемо мати над низотою? А хiба це скидаеться на пораду уникати муки та болю, коли мудрецi кажуть, що з двох однакових геройських учинкiв спокусливiшим видаеться нам той, спевнити який важче? Не тiльки серед веселощiв, жартiв, фiглiв, смiху, цього супутника легковажностi, знаходять вони вiдраду; навiть люди похмурi бувають щасливi у твердостi й постiйностi. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, II, 29. Саме з цiеi причини нiхто б не зумiв переконати наших отцiв, що звитяги, здобутi в ручнiй боротьбi, у запалi сiчi, не славнiшi за досягнутi без усякоi небезпеки, завдяки хитрощам i дотепностi.



Тiшить бiльше чеснота, коли вона важче даеться.

    Лукан, IX, 404

Ба бiльше, мае нас утiшати те, що зазвичай, як бiль гвалтовний, то короткий, а як тривалий, то не такий гвалтовний. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, II, 29. Ти не зазнаватимеш його надто довго, якщо вiдчуваеш його надто сильно; вiн покладе край чи собi, чи тобi. Все виходить одно на одно; якщо ти його не перенесеш, вiн тебе сам винесе. Пам'ятай, що найбiльшi болестi кiнчаються смертю, малi дають нам вiдвести дух i перепочити, а над середнiми ми пануемо, отож можемо iх терпiти, поки вони стерпнi; якщо ж нi, ми можемо, коли нам життя уже не миле, першоi-лiпшоi хвилини пiти з нього, як iдемо з театру. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, І, 15.

Якщо бiль зазвичай здаеться нам нестерпним, то тому, бо ми не призвичаенi черпати головне вдоволення з душi i не досить спираемося на неi як на едину i можновладну панi нашого стану i нашого побуту. Тiло наше влаштоване на один роб i зроб. А душа мiнлива та розмаiта i нагинае до себе i до будь-якого свого стану вiдчуття нашого тiла та решту його вiдрухiв. Ось чому треба вивчати й дослiджувати ii i вiдкривати в нiй прихованi потужнi пружини. Нема таких правил, анi приписiв, анi сили, якi могли б устояти проти ii нахилу та вибору. У неi тисячi найрiзноманiтнiших способiв, тож дозволимо iй один, потрiбний для нашого спокою i безпеки, i тодi ми не лише уникнемо недолi, а навiть, стражденнi та зболенi, зможемо, як вона того побажае, вдарити лихом об землю.

Вона вмiе геть усе повернути собi на пожиток: омани та сни служать iй справно як щира правда, вiдганяючи вiд нас небезпеку i неспокiй.

Легко бачити, що тiльки жало нашого розуму загострюе як нашi муки, так i iншi розкошi. Тварини, в яких свiдомiсть ледь жеврiе, дають своему тiлу вiльно, у природжений спосiб, а отже, i сливе однаково для кожноi породи виявляти iхнi чуття, як це нам видно з шаблонноi низки iхнiх рухiв. Якби ми не стримували в наших руках i ногах природженого маху, нам було б вiд цього куди лiпше, бо природа надiлила iх докладним i помiркованим чуттям того, що дае насолоду: воно, те чуття, не може бути хибним, бо воно притаманне всiм i однакове для всiх. Та оскiльки ми виборсуемося iз законiв природи, вiддаючись на непогамовану сваволю нашоi уяви, то принаймнi намагаймося схиляти ii у приемнiший бiк.

Платон остерiгаеться нашоi надмiрноi чутливостi до болю та розкошiв, бо вона надто прив'язуе душу до тiла. Щодо мене, то я, навпаки, радше боявся б, що така чутливiсть надто вiдривае i вiдлучае iх одне вiд одного. Як ворог, помiтивши, що ми показали спину, ще бiльше навiснiе, так i бiль, вiдчувши наш страх перед ним, робиться ще лютiшим. Проте вiн попускае тому, хто чинить йому опiр. Треба брати себе в руки, треба з ним змагатися. Та якщо ми здаемось i вiдступаемо, ми накликаемо на себе загибель. Як мiцнiше тiло в атацi, коли воно все зiбране й туге, мов стиснута пружина, так i наша душа.

Але перейдiмо до прикладiв, цiеi пiдсобки для тих, хто худосилок, як-от я, i ми побачимо, що зi стражданням виходить так, як iз самоцвiтами, якi яскрiють яснiше чи тьмянiше, залежно вiд того, в якi обiдцi iх заправити. Страждання забирае у нас стiльки мiсця, скiльки ми йому вiдводимо. Вони зазнають страждання настiльки, – зазначае святий Августин, – наскiльки йому пiддаються. Ми бiльше вiдчуваемо надтин ланцетом, нiж десять уколiв шпадою в запалi битви. Полiжничi болi як лiкарi, так i сам Бог мають за стражденнi, i пологи для нас неабияка подiя. Тим часом у багатьох народiв з ними зовсiм не рахуються. Я не кажу вже про лакедемонянок – вiзьмiмо швейцарок, дружин наших пiшакiв – яка мiж ними рiзниця? Жодноi! Тьопаючи за чоловiками, вони несуть за плечима дитятко, яке ще вчора носили в черевi. А отi зателепанки-циганки, якi вештаються мiж нами? Вони подаються до найближчого струмка, аби скупати нарожденця i самим помитися. Я вже поминаю тих гультяйок, якi раз по раз народжують дiток – народжують так само потаенцi, як потаенцi iх i зачали. Згадаймо лишень гарну i шляхетну жону Сабiна, римського патрицiя, яка, щоб не завдавати клопоту iншим, перетерпiла сама, без помочi, без крику та зойку народження двох близнюкiв. Простий хлопчина лакедемонян, укравши лиса (адже вони бiльше боялися ганьби за невмiлу крадiжку, нiж ми кари за неi) i сховавши його пiд плащем, стерпiв, щоб звiр прогриз йому живота, але не виказав себе. Інший, вимахуючи кадилом на жертвоприносини i вкинувши собi жаринку в рукав, спалив тiло аж до кiстки, боячись порушити сакрамент. У тiй-таки Грецii можна було бачити чимало семирiчних хлопчакiв, якi, вiдданi, за тамтешнiми звичаями, на пробу мужностi, терпiли, не кривлячись, аж поки iх зашмагали на смерть. Цицерон бачив хлоп'ят, якi, подiленi на два гурти, билися, пускаючи в хiд кулаки, ноги, ба навiть зуби, аж до зомлiння, волiючи загинути, нiж визнати себе переможеними. Звичаю нi за що не перебороти натури; вона непереможна; але ми занапастили наш дух примарами, насолодами, неробством, розпещенiстю, ледацтвом i, прибивши його, знепутили ще й нашими забобонами i поганими навичками. Цицерон. Тускуланськi розмови, V, 17. Хто не знае iсторii Сцеволи, який, закравшись до табору ворогiв, аби забити iхнього верховоду, i провалившись iз замахом, знайшов абсолютно незвичайний спосiб домогтися свого i визволити батькiвщину? Себто вiн не тiльки признався Порсеннi (королю, якого збирався забити) у своему намiрi, а ще й додав, що в римському станi е чимало воякiв, якi заприсягайся зробити те саме, що й вiн. І щоб показати, якi це зухи, вiн попросив принести розпечену жаровню, встромив туди руку i дивився спокiйно, як вона живцем пеклася, аж поки король, ужахнувшись, не звелiв прибрати жаровню. А той, хто не побажав уривати читання книги, поки його рiзали? А той, хто не переставав смiятися i жартувати з мук, на якi його взяли, завдяки чому роз'юшена жорстокiсть його катiв i щораз вигадливiшi катушi, якi лишень спадали iм на думку, вийшли тiльки йому на славу. Щоправда, вiн був фiлософ. Ну то й що? Он Цезарiв гладiатор – так той лише смiявся, коли роз'ятрювали i роздряпували його рани. Де й коли навiть пересiчний гладiатор квилив? Або з болю кривився? Хто з них, не лише б'ючись, а й збитий з нiг, показував боягузтво? Хто, повалений i приречений на добивання, вiдводив вiд меча шию? Цицерон, Тускуланськiрозмови, II,17.

А пригляньмося до жiнок. Хто-бо не чув у Парижi про ту, яка здерла з личка шкiру лиш на те, щоб цера була свiжiша, коли з'явиться молода шкiра? Бувають i такi, що видирають собi здоровi та мiцнi зуби, аби iхнiй голос лунав м'якше i нiжнiше або щоб решта зубiв виглядала лiпше. Скiльки можна навести ще iнших прикладiв зневаги до болю! На що тiльки невiсти не здобудуться, перед чим тiльки не завагаються, якщо е бодай кволенька надiя, що це додасть iм краси?



Ось доведеться тодi сивий висмикувать волос,

Зморшки зi шкiри зганять, щоб лице змолодити.

    Тiбулл, І, 8, 45

Я бачив таких, що ковтали пiсок та попiл, аби, псуючи шлунок, добитися блiдоi цери. А якi муки вони витерплюють, домагаючися стрункого стану, стисненi й обперезанi обручами, що впинаються в ребра аж до живого тiла? Ба, iнодi вони навiть замордовують себе!

У багатьох народiв повелося зумисне завдавати собi ран на доказ правдивостi своiх слiв. Наш король наводить чимало таких прикладiв, побачених у Польщi серед дворакiв. Не кажучи вже про те, що й у нас у Францii знаходяться наслiдувачi i роблять собi те саме. Я бачив одну дiвчину, яка, бажаючи засвiдчити щирiсть своiх обiцянок i свою постiйнiсть, дiстала з волосся шпильку i кiлька разiв штрикнула нею в руку, аж проткнулася шкiра i бризнула кров. Турки роблять собi глибокi надрiзи на честь своiх дам, а щоб рана не затягувалася, прикладають до неi вогонь i тримають неймовiрно довго, хотячи таким чином спинити кров i утворити близну. Самовидцi оповiдали менi про це пiд присягою. А втiм, серед них трапляються й такi, хто за десять аспрiв сам собi завдасть глибокоi рани на руцi або на стегнi.

Я дуже радий, що найбiльше свiдкiв ми маемо там, де вони найпотрiбнiшi; адже християнщина постачае iх подостатком. За взiрцем нашого пресвятого Душпастиря знайшлося чимало таких, хто з побожностi взяв на себе хреста. Із джерела, гiдного всякоi довiри, дiзнаемося, що король наш Людовiк Святий носив волосяницю, аж поти на схилку вiку сповiдник звiльнив його вiд неi, а також, що кожноi п'ятницi вiн наказував бичувати себе по плечах п'ятьма дротяними ланцюжками, якi возив iз собою в пуделку. Вiльгельм[43 - Вiльгельм – батько Елеонори Аквитанськоi (1122—1204), яка пiсля свого розлучення з королем французьким Людовiком VII стала королевою Англii, дружиною Генрiха II Плантагенета.], останнiй дук Гiенський, батько тiеi самоi Альенори, вiд якоi це герцогство перейшло до французького, а потiм до англiйського дому, останнi десять чи дванадцять рокiв свого життя носив пiд чернечою рясою лицарiю для покути. Фульк[44 - Фульк III, померлий 1040 року, брав участь у Хрестовому походi.], граф Анжуйський, подався аж до Єрусалима, щоб там його, з поворозкою на шиi, шмагали двое його пахолкiв перед Гробом Господнiм. А хiба ми не бачимо, як у Страсну п'ятницю юрми чоловiкiв та жiнок батожать себе так, що шматують свое тiло аж до кiсток? Я дивився на це не раз, але без усякоi втiхи. Кажуть, серед них (вони ходять туди замашкарованi) трапляються заробiтчани, якi за грошi таким робом пiдносять благочестя iнших: iз презирством до болю, бо рвiя побожностi дужча за рвiю грошолюбства.

Квiнт Максим поховав свого сина консула, Марк Катон – свого свiжопризначеного претора, а Люцiй Павло – двох, одного по одному, синiв, i всi вони попри це поводилися спокiйно, нiчим не виявляючи своеi жалоби. Колись жартома я сказав про когось, що вiн ухилився вiд Божого бича; справдi-бо, коли одного дня гвалтовна смерть забрала у нього трьох дiтей (у чому можна було легко побачити кару небесну), вiн був недалекий вiд того, аби прийняти це як особливу ласку! Я сам утратив двох-трьох дитяток, у першому iхньому немовляцтвi, як i не без жалю, то принаймнi без нарiкання. А проте нiщо так не допiкае людинi, не допiкае до живого, як ця бiда. Я бачу чимало iншого бездолля – джерела мук для людей, мук, що iх я сам ледве б вiдчув iз такого приводу, отож коли мене спiткала згадана бiда, я прийняв ii з цiлковитою погордою, хоча iшлося про речi, настiльки страшнi для iнших людей, що я не наважився похвалятися такою своею реакцiею перед кимось без краски сорому на обличчi. З чого випливае, що гризота породжуеться не природою, а нашою думкою. Цицерон, Тускуланськi розмови, III, 28.

Думка – це спонука могутня, гвалтовна i незмiрна. Хто у свiтi коли так завзято шукав спокою i безпеки, як Олександер i Цезар шукали небезпек i мозолiв? Терес[45 - Терес – тракiйський цар.], батько Ситалка, любив говорити, що коли вiн не на вiйнi, то не бачить рiзницi мiж собою i своiм машталiром.

Коли Катон, ще консулом, бажаючи убезпечити свою владу в деяких мiстах Гишпанii, заборонив мешканцям носити зброю, чимале число iх одiбрало собi життя. Дикий люд, що не уявляе собi життя без зброi. Тит Лiвiй, XXIV, 17. А скiлькох ми знали таких, хто втiк вiд хатнього затишку, вiд життя у колi близьких, щоб зашитися у грiзнi й безлюднi пустелi, хто наражався на огиду, погорду i ненависть свiту i в цьому кохався до самозабуття! Кардинал Борромео[46 - Кардинал Борромео (1538—1584) – архiепископ Мiлана, святий, вiдомий своiм аскетичним життям, хоча походив з багатого роду.], померлий недавно у Мiланi, в цьому гнiздовищi багатства i розкошiв, до яких його штовхали i високе колiно, i заможнiсть, i небо Італii, i молодiсть, обмежував себе у всьому, одну й ту саму одежину носив i влiтку, i взимку, i не мав iншоi пiдстилки, опрiч соломи, а вiльнi вiд тяжких обов'язкiв години проводив за наукою, вiчно навколiшки перед книжкою, маючи при собi лишень кварту води та шмат хлiба: единий харч, який можна споживати, не гаючи часу.

Я знаю таких, хто цiлком свiдомо наживався зi свого рогальства, слова такого страшного для багатьох людей.

Якщо зiр i не найнеобхiднiший з наших змислiв, то вiн серед них принаймнi те, що наймилiше; а з наших членiв найлюбiший i найкориснiший, як на мене, той, що служить дiтоплодiнню. А все ж стiльки людей дихають на них лихим духом лише через те, що вони дають нам насолоду, i вiдкинули iх саме тому, що вони надто важливi й цiннi. Так само мiркував i той, хто повидирав собi очi.

Бiльшiсть людей, i то найздоровiших, вважають за велике щастя мати численне потомство. Натомiсть я i ще дехто вважаемо за велике щастя не мати його. Коли спитали Талеса, чому вiн не жениться, вiн вiдповiв, що не мае охоти плодити дiтей.

Що вартiсть речей залежить вiд нашоi думки про них, видно бодай з того, що ми на бiльшiсть iз них дивимося не лише з тим, щоб оцiнити iх, а й з тим, аби оцiнити iх для себе. Ми прикидаемо не iхню якiсть чи iхню кориснiсть; для нас важить лише те, у що вони нам обiйдуться, нiби ця iхня сторона головна. І вартiстю iхньою ми називаемо не те, що вони нам дають, а те, що ми за них даемо. З чого я висновую, що ми дуже дбайливi господарi й грiшми не розкидаемося. Наскiльки дорого вона нам обiйшлася, настiльки ми нею й дорожимо. Наша думка нiколи не може ошукатися щодо вартостi. Дiамантовi надае гiдностi попит, чеснотi – важкий жереб ii пильнувати, набоженству – бiль, лiкам – гiркота.

Один чоловiк, щоб зубожiти, кинув своi таляри до того самого моря, в якому скрiзь снуе стiльки iнших людей, щоб виловити багатство. Епiкур мовить, що багатство не зменшуе наших клопотiв, а замiнюе однi клопоти iншими. Справдi-бо, не убозтво, а радше достаток породжуе захланнiсть. Я хочу подiлитися своiм досвiдом щодо цього.

У мене було трое рiзних життiв вiдтодi, як я розпрощався з дитинством. Перший вiковий вiдтинок, до двадцяти рокiв, я прожив, позбавлений будь-яких iнших засобiв, опрiч випадкових, залежний вiд чужоi волi та помочi, без певного стану i грошового рахунку. Я витрачав кошти недбало й весело, тим паче, що iхню суму визначала примха фортуни. Зроду я не почував себе краще. Нi разу не траплялося, щоб кабза моiх приятелiв виявилася зав'язана для мене.

Тодi я найбiльше дбав про те, аби вчасно, коли минав призначений вiд мене таки термiн, облiчитися. Тому вони тисячу разiв менi його продовжували, бачачи, яких зусиль я докладаю для повернення боргу; отож, я розраховувався буцiмто i чесно i водночас по-шахрайському. Уморюючи борги, я неабияк тiшився: з моiх плiч спадав докучливий тягар i ярмо моеi неволi. Та ще й приемно лоскотала думка, що я роблю щось справедливе i вдовольняю iнших. Я поминаю тут виплати, коли треба торгуватися i проводити пiдрахунки, отож якщо не знаходилося нiкого, кому можна б довiрити цей клопiт, я боягузливо i ганебно вiдкладав iх надалi з обави перед суперечками, до яких нi моя вдача, нi язик мiй аж нiяк не зугарнi. Найбiльшу нехiть я вiдчував до торгу, це забава для крутiiв i страмникiв; пiсля цiлоi години змажок i плутнi обидвi сторони ламають навзаем свое слово i присягу за п'ять грошiв рiзницi. З тiеi самоi причини я завжди позичав на невигiдних умовах: не наважуючись просити особисто, я звертався письмово, а папiр не дуже дбалий клопiтник i часто наражаеться на вiдмову. Зiркам я колись доручав вести своi справи куди охочiше й смiливiше, нiж пiзнiше своему здоровому глуздовi та передбачливостi.

Бiльшiсть добрих господарiв вважае за суще жахiття жити в такiй непевностi. Проте вони забувають, по-перше, про те, що бiльшина людей саме так i живе. Скiльки достойних панiв покладаються у всьому на вiдчай, напропале, i щодня чинять так само, ганяючись за вiтром милостi королiв та фортуни! Цезар заборгував мiльйон золотом – неоплатну для себе суму, – аби стати Цезарем. А скiльки купцiв починають гендель вiд продажу власного фольварку, щоб послати виторг до Індiй!



Вiд ваших скель, через моря бурхливi…

    Катулл, IV, 18

Попри нинiшнiй занепад побожностi тисячi чернечих братств розкошують, чекаючи щоденного обiду вiд гойностi небес. По-друге, вони не замислюються над тим, що певнiсть, на яку спираються, така сама нестала i така сама випадкова, як сам випадок. Зi своiми двома тисячами з гаком талярiв доходу я бачу себе таким убогим, нiби убозтво вже оселилося в мене. Бо доля завиграшки проламае сто вирв у нашому добробутi, часто не роблячи жодного переходу мiж цiлковитим гараздом i страшними нестатками.



Доля якась скляна, мов скло, блищить, але крихка.

    Публiй Сiр, Апофтегми

А що вона шле к бiсовiй матерi всi нашi шанцi та оплоти, то я вважаю, що скрута з рiзних причин бувае гостею як тих, хто мае всi блага, так i тих, хто iх не мае; i може, вона не така тяжка, коли сама, нiж коли приходить у компанii багатства. Достаток тримаеться бiльше порядком, нiж великими прибутками: кожен – коваль свого щастя. Саллюстiй, Листи про державу до Цезаря, І, 1. Заклопотаний, заморочений своiми справами багатiй менi видаеться жалюгiднiшим, нiж той, хто просто злидар: Нужденник, що сидить на своiх скарбах, – найважчий рiд нужди. Сенека, Листи, 74.

Найбiльших i найбагатших княжат нестатки i безгрiшшя доводили до ганьби. Бо що може бути гiршим, нiж перетворитися на тирана i беззаконного узурпатора добра своiх пiдданцiв?

Другий вiковий вiдтинок мого життя – це той перiод, коли я вже мав грошi. Навчившись розпоряджатися ними по своiй уподобi, я незабаром нагромадив значнi, як на моi статки, заощадження. Я вважав, що «мати» можна лише одне: те, що набiгло над звиклi видатки, i що нiколи не можна покладатися на маеток, який ще буцiмто на пню, хоч би яким певним вiн нам здавався. А що як, казав я собi, мене заскочить та чи та випадковiсть? Заполонений цими марними i недоречними фантазiями, я крутив на всi боки мозком, як нагромадити такi запаси, щоб запобiгти всiм можливим труднощам. А тому, хто менi казав, що халеп нiколи не збуватиме, я вiдповiдав так: як це не вiдверне iх усiх, то хоч частину, а вiдверне. Ох, i клопiтне ж пiшло у мене життя! Я з усього робив секрети. Я, хто так легко щирував з усiма, брехав про свою готiвку, як це роблять тi, хто, ходячи у дукачах, удають бiдарiв, а, поневiряючись у бiдарях, удають дукачiв, але зроду не признаються щиро, якi в них кошти. Кумедна i ганебна обачнiсть! А то ще таке. Коли я вирушав у мандри – менi завжди здавалося, нiби я не досить усiм запасся, та що бiльше я брав iз собою грошей, то дужчi були моi побоювання: чи не пограбують мене у дорозi, чи можна вiрити слугам, що пильнують мого багажу; нiколи я не був спокiйний, не мавши речей перед очима, схожий у цьому на iнших моiх знайомих. Якщо ж я залишав свою шкатулку вдома, – скiльки пiдозр i турботних думок, якими (лихо, та й годi!) нi з ким подiлитися! Я сидiв як на жару. Зрештою зберегти своi грошi важче, нiж заробити iх. Якщо я чинив не зовсiм так, як тут розказую, то в кожному разi менi коштувало чималих зусиль утриматися вiд цього. Вигоди вiд своiх нових правил я не мав, а як i мав, то небагато. Хоча грошi в мене водилися i бiльшi, всякi видатки менi болiли. Як казав Бiон, патлач казиться не менше, нiж голомозий, коли йому мнуть чуба. Щойно тiльки ви до чогось призвичаiлися й усвiдомили себе власником певноi суми, вона перестае бути вашою рухомою власнiстю; ви не зважуетеся ii ущербити: це вже будова, яка (так вам видаеться) уся обвалиться, якщо ви ii рушите. Ви пiдете на витрати лише тодi, як вас вiзьме за горлянку мус. Давнiше я з меншим болем i нехiттю заставляв манатки чи продавав коня, нiж тепер сягав по свого укоханого капшука, прихованого в тайнику. Та лихо в тiм, що важко покласти собi в цьому край (адже нелегко дати берега тому, що вважаеш за добро) i визначити крес ощадливостi. Людина без упину повнить цей шпихлiр, усе докладаючи i докладаючи до нього, аж поки, немов який паскудний скнара, позбавляе себе всякоi користi з власного достатку, знаходячи радощi лише в тiм, щоб його берегти без усякого вжитку.

За цим дурним звичаем виходить, що найбагатшi люди – це тi, кого поставлено стерегти браму та мури багатого мiста. Як на мене, всякий грошовик – жмикрут.

Платон подае перелiк тiлесних або людських благ: здоров'я, врода, сила, багатство. Багатство (твердить вiн) аж нiяк не слiпе, а, навпаки, дуже видюще, коли його освiтлюе тямущiсть.

Дiонисiй Молодший дотепно закпив iз одного скупердяя. Йому доповiли, що один сиракузець закопав у землю скарб. Дiонисiй наказав принести його до нього: копач виконав розпорядження, приховавши дещицю для себе. З цiею часткою вiн перебрався до iншого мiста, де, втративши смак до нагромадження, зажив на всю губу. Довiдавшись про це, Дiонисiй звелiв повернути йому решту скарбу, мовивши так: оскiльки чоловiк навчився порядкувати грiшми як слiд, вiн охоче вiддае йому забране.

Кiлька рокiв я сидiв у цьому болотi. Не вiдаю, який добрий дух, на мое щастя, випер з мене, як це сталося iз тамтим сиракузцем, мое скнарування. Урвати нитку цiеi химери допомогла менi втiха, спiзнана пiд час однiеi подорожi, допомогла, вiдчутно надвередивши мого гаманця. Вiдтодi у мене пiшла третя смуга життя (так, принаймнi, менi здаеться), напевняка приемнiша i впорядкованiша. Своi видатки я узгоджую з прибутками. Якщо одне випереджае iнше, а iнодi – навпаки, то я великого розриву не допускаю. Живу собi з дня на день i вдоволений тим, що маю чим заспокоiти щоденнi потреби; що ж до потреб надзвичайних, то тут усiх скарбiв свiту не стане. Безумом було б сподiватися, аби сам льос озброiв нас засобами проти самих себе. Змагатися з ним треба нашою власною зброею. Випадкова зрадить нас у вирiшальну хвилю. Якщо я i вiдкладаю грошi, то лише в надii на якийсь близький видаток, видаток не на те, щоб купити маетки та землю, з якими я не знаю, що робити, а на те, щоб купити задоволення. Не бути захланним – уже багатство; не бути марнотратником – зиск. Цицерон, Парадокси, VI, 3.

Я не вiдчуваю нi страху, що менi забракне мого маетку, анi охоти його примножувати. Плiд багатства – достаток; про достаток свiдчить ситiсть. Цицерон, Парадокси, VI, 2. Я дуже тiшуся, що схаменувся у найсхильнiших до скнаростi лiтах i звiльнився вiд цього шаленства, звичного у старих i найсмiшнiшого з усiх людських вад.

Фераулес[47 - Фераулес (бл. 625 – бл. 547 до Р. X.) – давньогрецький мислитель, родоначальник античноi фiлософii i науки, засновник мiлетськоi школи.], який вiдбув обидвi цi стадii, викрив, що зi зростанням багатства охоти iсти, пити, спати i кохатися не бiльшае; з другого боку, вiн вiдчував, який тягар накладае на нього керування маетком, як це було зi мною. Вiн мав вiрного приятеля, убогого молодика, жаждивого забагатiти, i постановив його уконтентувати. Вiн подарував йому весь свiй величезний маеток, угiддя та статки, невпинно нагромаджуванi завдяки гойностi Кiра, свого доброго пана, а також вiйськовi трофеi. Натомiсть той зобов'язався гiдно утримувати i годувати його, як свого гостя i приятеля. Вiдтодi вони жили собi щасливо, обидва однаково задоволенi з одмiни свого стану. Ось оборудка, на яку б я пiшов вельми охоче.

Менi хочеться похвалити одного старого прелата за те, що той геть збувся своеi кабзи, зискiв i видаткiв, передаючи все до рук то одному своему довiреному служниковi, то другому, i прожив довгий вiк у цiлковитому невiданнi стосовно господарчих справ, нiби був гостем у своему домi. Вiра у поряднiсть iншого е чималим доказом власноi чесноти, i довiрливiй людинi зазвичай сам Бог помагае. Що ж до того прелата, то я зроду не бачив дому та господарства, якi б велися пристойнiше i статечнiше, нiж його. Щасливий той, хто так докладно розрахував своi потреби, щоб його достатку старчило йому без усякоi мороки та клопоту; кого турбота про витрати i придбання не вiдривае вiд iнших занять, гiднiших, спокiйнiших i любiших його серцю!

Отож достаток i нужда залежать вiд нашого уявлення про них. Так само i багатство, слава та здоров'я чудовi i принаднi лише настiльки, наскiльки вони здаються такими тим, хто iх мае. Все добре чи погане залежно вiд нашого сприймання. Потiшений не той, кого iншi вважають за потiшеного, а той, хто сам себе вважае за такого. Вiдчуття достеменного i правдивого дае тiльки наше переконання.

Доля не пiдтверджуе нам нi зла, нi добра, вона лише постачае сировину i того i того, а також насiння для плоду. Наша душа, потужнiша тут за долю, крутить i заряджае ними по своiй уподобi, вона едина причина i панi власного щастя чи неталану.

Зовнiшнi обставини набувають барви та колориту пiд впливом нашого внутрiшнього стану, достоту, як одежа грiе нас не своiм теплом, а нашим, яке вона вдатна лише оберiгати i пiдтримувати. Той, хто окрив би нею холодне тiло, достоту таким самим робом пiдтримав би в ньому холод: саме так i ховають вiд танення снiг та лiд.

Як наука – мука для ледаря, а повздержливiсть вiд вина – мука для пияка, так i помiркованiсть е карою для ненажери, а фiзичнi вправи – тортурами для пестуна тощо. Речi самi собою не е нi важкими, нi дошкульними, то тiльки наша легкодухiсть чи слабкiсть робить iх такими. Щоб судити про великi й високi справи, треба i душу мати таку; iнакше ми приписуемо iм нашi власнi хиби. Весло, впущене у воду, здаеться нам кривим. Отож iдеться не лише про те, що ми бачимо, а й про те, як ми його бачимо.

А раз це так, то чому б зi стiлькох усiх доказiв, що на рiзнi способи навчають людей зневажати смерть i терпiти бiль, не знайти нам чогось догiдного i для нас? Чому б зi стiлькох мiркувань, переконливих для когось iншого, не обрати собi бодай одного найсподобнiшого? І якщо ти не здатний перетравити лiкiв, мiцних i радикальних, то заживи тодi слабших, хоча б для полегшi. Як про гостроту болю, так i про гостроту радощiв, судить нашарозм'якла i зжiночена уява: коли вона позбавить нас гарту, навiть жало бджоли змушуе нас зойкнути. Усе зводиться до того, аби навчитися панувати над собою. Цицерон, Тускуланськi розмови, II, 22.

Зрештою i той, хто пiдноситиме дошкульнiсть наших мук i людське безсилля, не вiдхреститься вiд фiлософii. Вона пiдкине нам таку неспростовну сентенцiю: «Якщо вiдчувати потребу погано, то немае нiякоi потреби вiдчувати потребу».

Усяк, хто довго страждае, винний у цьому сам.

Хто не мае вiдваги витерпiти нi смертi, анi життя, хто не хоче нi змагатися, нi тiкати, чим такому зарадиш?




Роздiл XVI

Про кару за боягузтво


Я чув колись вiд одного принца i славного отамана, що за легкодухiсть вояка не треба карати горлом; так вiн висловився за столом, коли йому розповiли про справу пана де Вервена[48 - Пан де Вервен здав мiсто Булонь королю Англii Генрiховi VIII.], засудженого на смертну кару за те, що здав Булонь.

Справдi, як на мене, цiлком слушно, що кладуть виразну межу мiж хибами, породженими нашою слабкiстю, i тими, якi спричиненi злою волею; адже, допустившись цих останнiх, ми свiдомо бунтуемося проти приписiв розуму, вщеплених у нас самою природою, тодi як чинячи першi, ми могли б, здаеться, покликатися на ту саму природу, яка створила нас такими недосконалими та немiчними. Ось чому багато хто вважае, що нам можна ставити за провину лише сподiяне нами проти сумлiння. На це правило спираеться почасти i думка тих, хто проти страти схизматикiв i недовiркiв, а також тих, хто виступае проти закону, за яким адвокат i суддя не вiдповiдальнi за помилки, допущенi несвiдомо пiд час судочинства.

Щодо боягузтва, то рiч очевидна, що найпоширенiший звичай карати за нього – це вселюдна ганьба та огида. Вважаеться, що перший його запровадив праводавець Харонд[49 - Харонд – грецький праводавець, дiяв у Катанii на Сицилii.], а доти грецькi закони карали горлом тих, хто тiкав iз бойовища. Натомiсть цей реформатор звелiв тiльки садовити втiкачiв на три днi на мiському майданi, вбраних по-жiночому, маючи надiю, що це iх провчить i що сором поверне iм вiдвагу. Хай лiпше кров грае на щоках, а не з жил цебенить. Тертуалiан, Апологетика, IV. Давнi римськi закони також карали смертю втiкачiв iз бойовиська. Аммiан Марцеллiн розповiдае, що цезар Юлiан здеградував i стратив, згiдно з давнiм правом, десятеро воякiв за те, що тамтi показали тил пiд час атаки на партян. Одначе в iншому разi схожу провину вiн скарав лише тим, що перевiв винуватцiв у валку до бранцiв. Хоча римський люд суворо покарав жовнiрiв, зацiлiлих пiд Каннами, а також на тiй самiй вiйнi тих, хто тiкав разом iз Гнеем Фульвiем, проте своеi голови боягузи не позбулися. А втiм, слiд боятися, що ганьба не лише доведе скараних у такий спосiб до розпуки i не лише остудить iхнiй запал, а й оберне iх на ворогiв.

У добу наших отцiв пан де Франже, колись поручник сотнi маршала де Шатiйона, якого маршал де Шабан настановив намiсником Фуентарабii на мiсце пана де Люда, здав фортецю гишпанцям, за що його позбавлено шляхетства, отож як сам вiн, так i його нащадки попали у хлопи, платники данини i не мали права носити зброю. Такий суворий вирок, складений йому, виконано в Лiонi. Згодом аналогiчноi кари зазнала вся шляхта, яка була в Гiзi, коли туди ввiйшов граф Насаутський; таке саме безголов'я iншого разу спiткало не одного.

Хоч би там що було, у випадках надто вже грубого й очевидного неуцтва чи боягузтва ми можемо вбачати в цих вадах достатнiй доказ злосливостi i злочинства i карати iх як такi.




Роздiл XVIII

Про страх




Я обiмлiв, стало дибом волосся, й заклякнув мiй голос.

    Вергiлiй, Енеiда, ІІ, 774 Пер. Михайла Бiлика

Я не е добрий натуралiст (як то мовиться) i не вiдаю, через якi пружини дiе на нас страх; але принаймнi це почуття особливе, i лiкарi твердять, що нема на свiтi iншого, яке б так вибивало наш глузд iз природноi рiвноваги. І справдi, я бачив чимало людей, просто ошалiлих зi страху; ба, пiд час його пароксизму i на вельми розсудливих спадають страшнi замороки. Не кажу вже про люд посполитий, чиiм очам страх являе то посталих iз гробу предкiв у покрiвцi, то вовкулакiв, краснолюдкiв чи iнших хох. Але навiть серед вояцтва, там, де це почуття мае знаходити найменше мiсце, скiльки разiв страх обертав овечу отару в ескадрон панцерникiв; очерет i трощу – в теляжникiв i списоборцiв; комбраття – в супостата; бiлий хрест – у червоний?

Коли пан де Бурбон здобував Рим, одного хорунжого, поставленого на варту в передмiстi святого Петра, ошанув за першим алярмом такий перестрах, що вiн випав зi штандартом у руках через якусь пробоiну в мурi й погнав просто на ворога, гадаючи, нiби дае дьору до мiста; i лише постерiгши вiйсько пана де Бурбона, що шикувалося, аби дати йому вiдсiч (переконане, що то залога робить вилазку), схаменувся, змiнив напрямок i повернувся тiею самою дiрою, якою був пустився бiгти, загнавшись бiльше як на триста крокiв у чисте поле. Не так щасливо повелося хорунжому капiтана Жюiля, коли граф де Бюр i пан де Рю брали штурмом у нас Сен-Поль. Хорунжий так перепудився, що зi своею корогвою шарахнув з мiста через стрiльницю, i обложники пошаткували його на капусту. Пiд час тiеi самоi облоги наскочив пам'ятний для всiх випадок, коли серце одного шляхтича стис, пойняв i заморозив такий жах, аж вiн упав мертвий на землю бiля вилому, не дiставши жодноi рани.

Подiбний шал огортае iнодi цiлий тлум. Ув однiй битвi Германiка[50 - Германiк – сестринець цезаря Тиберiя, консул у XII ст. по Р. X. Приборкував повстання у Паннонii i завдав поразки германцям на чолi з Армiнiем.] з германцями два великi загони з ляку тiкали у двох рiзних напрямках, один iз них дмухнув туди, звiдки вирушив другий.

Страх окрилюе п'яти, як у двох згаданих випадках, а iнодi пригнепуе i сковуе нам ноги, як це читаемо про цезаря Теофiла[51 - Теофiл – цезар вiзантiйський.], який, програючи битву з агарянами, був так ошелешений i впав у таке остовпiння, що не зумiв кинутися навтiкача, страх паралiзуе навiть думку про порятунок. Квiнт Курцiй, III, 11; аж поки Мануiл, один iз верховод, заходився термосити його i шарпати, нiбито будячи з глибокого сну, i сказав: «Якщо не пiдеш зi мною, я тебе вб'ю; бо краще стратити життя, нiж, попавши у полон, згубити царство».

Найвища мiра страху виявляеться в тiм, що до нас, нажаханих, вертаеться та звага, яку забрав у нашого гонору та почуття обов'язку цей жах. Так, за першоi великоi поразки римлян вiд Ганнiбала, загiн у яких десять тисяч душ пiд орудою консула Семпронiя, опанований переляком i геть розгублений, не бачачи порятунку, кинувся в найбiльшу гущу ворогiв i пробився крiзь неi з дивовижною зухвалiстю, поклавши трупом чимало картагенцiв. Таким робом вiн купив собi змогу ганебно втекти за ту саму цiну, за яку мiг би здобути славну перемогу.

Я сам з усього найбiльше боюся страху, вiн-бо дошкульнiший вiд усякого iншого безголов'я. Якi страждання можуть бути гострiшими i глибшими, нiж уболiвання Помпейових друзiв, якi з борту свого корабля спостерiгали за жахною рiзаниною? А проте, коли вони побачили, як до них наближаються египетськi вiтрила, страх прибив iх так, що вони тiльки й думали, як би швидше втекти, i знай пiдганяли морякiв: допiро прибувши до Тиру i звiльнившись вiд страху, вони усвiдомили, якоi втрати зазнали, i вибухнули лементом та голосiнням, доти тамованими через сильнiшi переживання.



Так моя вся душа зi страху у п’яти тiкае.

    Еннiй у Цицерона. Тускуланськi розмови, IV, 7

Тих, кого добре пошарпали в якiйсь сутичцi, зранених i закривавлених, назавтра можна знову повести в атаку; але тих, кого облягав великий страх перед супротивником, не зневолиш, щоб вони йому бодай глянули в очi. Усi, кого гризе постiйний ляк утратити майно, опинились у вигнаннi чи попали в неволю, усi вони ненастанно побиваються, забуваючи про iдло, питво та сон; зате бiдарi, вигнанцi й невiльники живуть часто не менш весело, як решта. А скiльки було таких, яких так дiймав страх, аж вони повiсились, утопились чи кинулись у провалля, давши нам доказ, що страх iще докучливiший i нестерпнiший, нiж сама смерть.

Греки розрiзняють ще й iншу одмiну страху, незалежну вiд заслiплення розуму; вона приходить (як вони кажуть) без видимоi причини i нiби з навiяння небес; iй улягають iнодi цiлi народи, цiлi вiйська. Така була панiка, яка завдала в Картагенi страшливого лиха: чути було лише репет i розпачливi голоси; видно було, як мешканцi вискакували надвiр, нiби на алярм, як вони накидалися одне на одного, калiчачи i вбиваючи, немовби на iхне мiсто напав якийсь супостат. Сум'яття i шаленство панувало, аж поки молитвами та офiрами вони злагодили гнiв богiв. Такий страх греки називали панiчним.




Роздiл XX

Фiлософувати – це вчитися помирати


Цицерон твердить, що фiлософувати – не що iнше, як готувати себе до смертi. Чому? Бо роздуми i споглядання у певному розумiннi виводять нашу душу поза межi нас самих i завдають iй працi поза тiлом, тобто пропонують якусь нiбито школу та подобу смертi; iншими словами, вся мудрiсть i весь розум свiту, зрештою, нацiленi на те, аби навчити нас не боятися смертi. І справдi, або розум смiеться з нас, або, якщо це не так, повинен мати лише одну мету – служити нашiй утiсi й усе робити для того, аби, зрештою, навчити нас гаразд жити i справляти нам утiху, як вiстить Святе Письмо. Мислителi всього свiту сходяться на тому, що приемнiсть – наша мета, дарма що йдуть до неi рiзними стежками; якби вони заспiвали iншоi, iх одразу прогнали б геть: хто ж би слухав того, хто накреслюе для нас шлях гризот i страждань? Розбiжностi мiж фiлософськими школами пiд цим оглядом лише вербальнi. Облишмо цi мудрованi дрiбнички. Стека, Листи, 117. Тут бiльше упертостi та дрiб'язковоi перекори, нiж це випадае людям такого високого лету. А втiм, хоч би там що людина вдавала, вона завжди гратиме i саму себе.

Що не кажiть, але навiть у цнотi остаточна мета – насолода. Я навмисне дратую цим словом вуха тим панам, кому воно страх не до шмиги, бо якщо воно означае якесь найвище щастя i особливий задовiл, то людина бiльше завдячуе iх упливовi, власне, цноти, нiж будь-чого iншого. Так, насолода живiша, гострiша, дужча i мужнiша, але не перестае бути вiд цього насолодою. Власне, ми раднiше назвали ii любiстю, словом чарiвнiшим, лагiднiшим i простiшим, нiж грубiша назва, якою ми ii охрестили. Натомiсть ота iнша, ницiша насолода, якщо й заслуговуе на свою гарну назву, то хiба лише поруч iз першою, а не едино сама. Я вважаю, що вона, ота iнша насолода, пов'язана з прикрощами i недогодами ще бiльше, нiж цнота. Мало того, що ii смак минущий, хвилевий i зникомий, так вона ще й мае своi чування, пости та труди, мае свою кров i свiй пiт, ще й до того своi терпкi досади, докуки, озлостi, а потiм i пересит, пересит тяжкий та лютий, до пари справжнiй покутi. Ми глибоко помиляемося, думаючи, нiби цi недогоди загострюють i роз'ятрюють ii солодощi (як подекуди у природi одну протилежнiсть загострюе iнша); з другого боку, помиляемось i тодi, коли, – повертаемося знов до цноти, – доводимо, нiби подiбнi труднощi та перешкоди обтяжують ii i роблять суворою та неприступною для нас. Навпаки, у цнотi, куди бiльше, нiж у насолодi, вони ушляхетнюють, загострюють i пiдносять божисту i досконалу любiсть, джерелом якоi вона, цнота, е. Далебi, не гiдний спiлкування з цiею останньою той, хто труд протиставляе тут плодам: вiн не оцiнюе анi принад цноти, анi ii благодii. Тi, хто нас усе повчае, нiби дбання про цноту рiч прикра та морочлива i нiби лише посiдання ii приемне, тим самим доводять, що вона завжди немила. Бо ж якi людськi зусилля коли-небудь допомогли досягти ii цiлком? Навiть найдосконалiшi з нас задовольняються лише тим, аби добиватися цноти i бодай трохи наблизитися до неi, без надii колись ii посiсти. Але помиляються тi, хто так нас повчае. Адже у всiх знаних нам утiхах саме домагання iх приемне: всякому починанню надае смаку вартiсть того, що ми маемо на метi; саме в цьому криеться i з цим нерозлучна значна частка того, що ми вiдчуваемо. Щастя i блаженство, якими сяе цнота, заповнюють усi ii знадоби та шляхи, вiд першоi брами аж до останньоi межi. А одним з найголовнiших добродiйств цноти е зневага до смертi; вона надае нашому життю супокою та безжурностi i всолоджуе його чистими i мирними радощами, без яких решта втiх в'януть.

Ось чому всi школи зближуються i сходяться в цьому пунктi. І хоча вони незгiрш одностайно закликають нас зневажати i страждання, убозтво та всякi iншi знегоди, яким пiдвладне життя людське, а проте з меншим запалом: тому, бо знегоди цi не такi вже й неминучi (бiльшiсть людей може звiкувати вiк, не зазнавши убозтва, а дехто не зазнавши навiть болю та хвороб, як-от Ксенофiл, музика, що жив сто шiсть рокiв, здоровий, як дзвiн), а надто тому, бо в найгiршому разi, коли ми не вiд того, смерть може покласти край усiм прикрощам i перетяти iх пасмо. Що ж до смертi, то вона неминуча:



Туди, до нього, суджено всiм пiти

Стрясають урну – жереб i наш колись

Із неi випаде – i човен

Нас повезе у вигнання вiчне.

    Горацiй, Оди, Кн. II, З, 35
    Пер. Андрiя Содомори

а отже, якщо костомаха нас лякае, то стае джерелом постiйного страждання, полегшити яке годi. Страх смертi пiдкрадаеться до нас звiдусiль; доводиться без упину крутити туди-сюди головою, як у пiдозрiлiй околицi: смерть – те, що завжди висить над нами, як скеля над Танталом. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, І, 18. Трибунали часто посилають страчувати злочинцiв у те мiсце, де вони вчинили злочин: i хоч би ви дорогою заводили iх до пишних палацiв, частували iх усiм, чого душа забажае,



страви Сицилii

Смаку до ласощiв не збудять,

Сну не поверне йому лiра,

Нi спiв пташиний.

    Горацiй, Оди, Кн. III, 1, 18
    Пер. Андрiя Содомори

невже ви гадаете, нiби вони зможуть утiшитися, нiби кiнцева мета iхньоi подорожi, яка повсякчас стоiть у них перед очима, не вiдiб'е iм смаку до цих осоружних для них тепер лагоминок?



Пита вiн про шлях, лiчить днi своi й мiряе

Життя шляху того далекiстю й тремтить

Перед завтрашнiм днем.

    Клавдiан, Проти Руфина, II, 136

Берег наших мандрiв – смерть, вона невiдворотний предмет наших змагань, i як вона нас жахае, то чи можна ступити бодай крок, аби не наiстися дрижакiв? Народний спосiб на неi – не думати про неi. Але яким же треба бути тупаком-глупаком, щоб жити в такiй слiпотi? Доведеться, мабуть, вiслюковi закладати вiжку пiд хвiст – тому хто тiльки свiй бачить слiд, кому голову лiньки пiдняти.



Лукрецiй, Про природу речей, IV, 472

    Пер. Андрiя Содомори

Не дивниця, що вiн так часто попадае у пастку! Досить згадати про смерть, щоб цих людей настрахати; бiльшiсть iз них хреститься, нiби на згадку про Люципера. А що про неi згадуеться у духiвницi, не сподiвайтеся, щоб цi люди приклали до неi руку, поки лiкар не оголосить йому остаточного вироку: i тiльки Бог знае, як тодi мiж нападами болю та страху складаеться цей заповiт.

Римляни (позаяк цей вираз надто рiзав iм вуха i звучав зловiсно) привчилися пом'якшувати його або заступати перифразами: намiсть «помер», кажуть «перестав жити, вiджив свiй вiк» – най згадуеться життя, бодай i перебуте, хоч якась та втiха! Ми вiд них запозичили «небiжчик пан Жан». Ну що ж, як мовиться, слово дорожче за грошi.

Народивсь я мiж одинадцятою годиною i полуднем останнього лютневого дня року тисяча п'ятсот тридцять третього за нашим лiточисленням, себто вважаючи початком року сiчень[52 - …вважаючи початком року сiчень… – початок року почали лiчити у Францii вiд сiчня допiро 1567 року, коли Паризький парламент затвердив декрет Карла IX.]. Два тижнi тому менi вийшло тридцять дев'ять рокiв, i менi випадае прожити принаймнi ще стiльки. Проте утримуватися вiд думки про таку, здавалося б, далеку рiч було б шаленством. Ще б пак, i старий, i молодий однаково сходять зi свiту; всi розлучаються з ним достоту так, нiби щойно у нього вступили. Додаймо, що нема такого збуй-вiку, який, знаючи про Матусаiла, не збирався б рокiв iз двадцять прожити ще. І зрештою, бiдолашний шаленцю, хто ж бо тобi окреслив межi твого життя? Ти посилаешся на базiкання лiкарiв. Озирнись лiпше круг себе i звернись до свого власного досвiду. За свiтовим ходом речей ти й так уже зажився на свiтi з особливоi ласки небес. Переступив звичайний термiн людського життя. А що так воно i е, полiчи, скiльки твоiх знайомих устигло померти, не доживши до твого вiку: таких, певно, бiльше, нiж тих, хто його досяг. Накидай собi список тих, хто оздобив життя свое хвалою, закладаюся, що там бiльше знайдеться померлих до тридцяти п'яти рокiв. Розум i побожнiсть пiдказують нам брати за приклад людське життя Ісуса Христа; але воно завершилося, коли вiн мав тридцять три роки. Найбiльший з людей, уже просто людина, Олександер, вiдiйшов у тому самому вiцi. Яким тiльки побитом i робом не допадае нас смерть!



Бiда наскочить, звiдки не ждеш ii,

Хоч як пильнуйся.

    Горацiй, Оди, Кн. II, 13, 13
    Пер. Андрiя Содомори

Про гарячку чи остуду шкода мови. Ба, хто б мiг подумати, що дука Бретонського[53 - Дук Бретонський – Жан II, померлий 1305 року.] задавлять у натовпi, як це сталося пiд час в'iзду папи Климента[54 - Климент V – Папа Римський вiд 1305 до 1316 року, перед тим був архiепископом Бордо i звався Бертран де Гот, тому Монтень називае його сусiдою.] (мого сусiди) до Лiона? А чи не бачили ми, як один iз наших королiв загинув, розважаючись на бенкетi? А хiба один iз його предкiв не помер, поранений диким кабаном? Есхiл, попереджений про те, що йому судилося загинути пiд обваленим дахом, остерiгався даремно: його забивае на смерть черепашачий панцир, вислизнувши з пазурiв орла у повiтрi. Ще хтось сконав, подавившись виноградним камiнцем; один цiсар розпрощався зi свiтом вiд подряпини гребiнцем пiд час чесання; Емiлiй Лепiд, спiткнувшись на порозi; Авфiдiй, ударений у лоба дверима при вступi до сенату; навiк заснули мiж стегнами жiнок Корнелiй Галл, претор; Тигеллiн, начальник варти у Римi; Людовiко, син Гвiда Гонзаги, маркiза Мантуанського; а також (ще шпетнiший приклад) Спевсипп, фiлософ платонiвськоi школи, вiн же папа. Горопашний суддя Бебiй, – вiдсунув засiдання на тиждень, не поспiвши водночас вiдрочити свою смерть! А лiкар Кай Юлiй, акурат у ту хвилю, коли намащував очi хворому, навiк склепив своi власнi. Або, з вашого дозволу, наведу такий приклад: рiдного мого брата, капiтана Сен-Мартена, вiдомого своею вiдвагою двадцятитрьохрiчного юнака, вдарила пiд час гри опука, поцiливши вище правого вуха, без слiду рани чи навiть синця; вiн не присiв пiсля цього, ба навiть не зiгнувся; i ось через п'ять чи шiсть годин брат гине вiд апоплексii, спричиненоi цим ударом. Маючи перед очима такi частi й такi буденнi приклади, чи можемо ми позбутися думки про смерть i не дiзнавати щомитi вiдчуття, нiби вона вже тримае нас за горло?

Аби тiльки не гризтися, а як цього досягти – хiба це важливо, скажете ви! Ба, я теж такоi думки, i захисту вiд ударiв не довелося шукати, хоч у шкурi теляти, я напевняка вiд нього не вiдмовлюся. Я згоден на все, аби лиш мати спокiй. І для цього ступлю на найлегшу для себе путь, яку тiльки знайду, ба навiть путь безславну та скромну:



Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак i нездара,

Лиш би своiм я втiшавсь, хоч i хибним, нiж мав би каратись,

Бачачи хиби своi.

    Горацiй, Послання, Кн. II, 2, 126
    Пер. Андрiя Содомори

Але було б шаленством думати, нiби цiею дорогою можна дiйти до мети. Люди йдуть, крутяться, тупцяють на мiсцi, танцюють, а про смерть анi гадки. Усе добре, усе якнайлiпше. Натомiсть коли вона прийде, або до них, або до iхнiх жiнок, дiтей та приятелiв, застукуючи iх зненацька i знагла, – що за побивання, що за зойки, що за шал та розпука! Чи бачили ви коли-небудь когось розчавленiшого за них, навiснiшого, розгубленiшого? Треба ж бо думати про це завчасу, адже така тваринна безтурботнiсть, хай навiть зроджена у головi розумноi людини (рiч, як на мене, абсолютно неможлива), надто дорого нам обходиться. Якби то був ворог, вiд якого можна утекти, я б не завагався скористатися цим щитом боягузiв. Та оскiльки смертi не вiдперти, оскiльки вона з однаковим успiхом настигае що втiкача i страхопуда, що храбра-небояна,



А смерть нещадна й за втiкачем майне,

У спину вдарить боязкому,

По пiдколiнку рiзне тремтливiм.

    Горацiй, Оди, Кн. III, 2, 14
    Пер. Андрiя Содомори

i оскiльки й наймiцнiший панцер для неi не затула,



Закуй свою голову в бронзу й залiзо,

Смерть ii викурить з тоi твердинi.

    Проперцiй, III, 18, 25

навчаймося мужньо ставити iй чоло i битися сам на сам. Аби з самого початку позбавити ii найбiльшоi переваги над нами, оберiмо шлях, цiлком супротивний звичному; позбавмо ii загадковостi, спiлкуймося з нею, звикаймо до неi; тримаймо ii в умi як постiйну нашу супутницю, повсякчас викликаймо ii в уявi у всiх ii вiдмiнах. Як спiткнеться наш кiнь, як упаде згори цеглина, як уколе нас шпилька, приказуймо щоразу: «А що, хоч би й смерть!» І в такий спосiб гартуймося, покрiпляймо дух. Серед забав та веселощiв хай лунае у вухах цей приспiв, цей нагад про людську долю; i не пускаймося берега в наших утiхах так, аби нам iнодi не спадало на думку, як легко нашi веселощi можуть стати лупом смертi i як винахiдливо кирпата нам загрожуе! Так чинили египтяни, загадуючи серед фестини та учти подавати собi ще й скелета, аби вiн правив за пересторогу для бенкетарiв.



День привiтавши скажи: «Вiн заблис менi, може, й востанне».

Так i всмiхнеться тобi крадькома легкоплинна година.

    Горацiй, Послання, Кн. І, 4, 15
    Пер. Андрiя Содомори

Не знати, де смерть чигае на нас; тож очiкуймо ii всюди. Розважати про смерть – це розважати про волю: хто навчився умирати, розучився прислужуватись. Нема в життi жодного зла для того, хто збагнув, що втрата життя не зло: готовнiсть померти визволяе нас вiд усякоi неволi та примусу. Павло Емiлiй вiдповiв гiнцевi, якого сарака полонений король македонський послав iз благанням не вести його слiдом за трiумфальною колiсницею: «Хай звернеться з цiею просьбою до самого себе».

Сказати по щиростi, у всiх речах, як природа тобi трохи не допоможе, самою вмiлiстю i дбанням не вельми зарадиш. Я на вдачу не скажу, щоб меланхолiк, але до задуми таки схильний. І нiщо у свiтi так не вражало моеi уяви, як думка про смерть. Навiть у пору моеi легковажноi молодостi



Як мiй квiтучий вiк весною ще пишав,

    Катулл, LХVIII, 16

серед жiнок та розваг багато хто гадав, нiби я мучуся ревнощами або якоюсь марною надiею, тодi як насправдi з думки в мене не йшов хтось, кого недавно забрала злослива гарячка, схоплена поворiтьма, вертаючи з такоi самоi забави, коли голова в нього була повна свавiльних замiрiв, женихання та пустощiв, як оце в мене, а у вухах у мене:



Мить – i по втiсi, й нiхто вже ii повернути не може.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 915
    Пер. Андрiя Содомори

не дужче захмарювала менi чоло, нiж будь-яка iнша. Звiсно, не бувае, щоб такi уявлення не завдавали нам прикрощiв; проте вертаючись до них знову i знову, можна з ними освоiтися; iнакше, якщо говорити про мене, я жив би у вiчному страховi та гарячцi, бо, мабуть, нiхто не розраховував на свое життя менше за мене i нiхто так мало не вiрив у його тривалiсть. Анi здоров'я, яким я тiшуся нiвроку, з дрiбними хiба розладами, не подовжуе менi надii, анi хвороби менi ii не вкорочують: щохвилi менi здаеться, нiби я тiкаю вiд самого себе i знай приказую: «Усе, що можна зробити iншого дня, можна зробити й сьогоднi». Зрештою випадковостi та небезпеки майже або, властиво, анiтрохи не наближають нас до нашого кiнця; досить подумати, скiльки випадковостей, опрiч тiеi, яка начебто загрожуе нам найбiльше, ще зостаеться, скiльки мiльйонiв iнших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'i чи в лабетах хвороби, у чистому морi чи у власному домi, у бою чи на вiдпочинку смерть завжди поруч iз нами. Кожний iз нас не менш вразливий, нiж: iншi; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лiчу не те що кожну годину, а кожну хвилину.

Одного дня мiй знайомий, перебираючи моi папери, знайшов розпорядження про щось, що я просив зробити по моiй кончинi. Я пояснив йому, як це сталося: перебуваючи за милю вiд дому, здоровий i бадьорий, я зазначив свою волю, бо не був певен, що вернуся назад. Постiйно заполонений думками про себе, заглиблений у себе, я завше готовий до того, що мене може спiткати, тож коли прийде остатня моя година, вона не застукае мене зненацька.

Треба, щоб ти був завжди в чоботях, треба, наскiльки це в нашiй спромозi, завжди бути готовим виступити, а надто – пильнувати, аби перед походом мати до дiла тiльки з самим собою.



Дивно: в тiм життi, хоч таке коротке,

Стiльки цiлей у нас!

    Горацiй, Оди, Кн. II, 16, 17
    Пер. Андрiя Содомори

Адже клопотiв у нас подостатком. Один бiльше, нiж на смерть саму, скаржиться, що вона перебаранчае йому добитися великого успiху; iнший, що треба воза рихтувати, не видавши замiж доньки i не довчивши дiтей; той обтужуе розлуку з жоною, той iз сином, единою радiстю свого життя. Щодо мене, то я нинi, в цю мить, дяка Боговi, можу забратися звiдси, якщо йому буде вгодно, без жалю за чимось, окрiм самого життя, якби втрата його була для мене болiсна. Я порозв'язував усi вузли; попрощався з усiма, окрiм себе самого. Нiколи ще жодна людина не приготувалася зiйти з цього свiту, визволившись вiд нього так остаточно, як сподiваюся це вчинити я.



О бiда нам, бiда! – голосять. – Один день злоповiсний

Все добро, всi надii у нас вiдiбрав!

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 898

А ось слова для будiвничого:



…припинено все споруджати

Ймури високi, i грiзнi тi башти…

    Вергiлiй, Енеiда, IV, 88
    Пер. Михайла Бiлика

Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймнi перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дiйшла краю. Ми прийшли у свiт дiяти:



Як забере мене смерть,

То серед любоi працi!

    Овiдiй, Про любощi, II, 10, 36

Я хочу, щоб кожний дiяв i сповняв своi життевi обов'язки, скiльки може; щоб сам я упокоiвся за садiнням капусти, але не журячись нi смертю, нi тим паче моiм необробленим городом. Я бачив одного смертенного, який на божiй постелi усе жалiвся, що недоля не дала дочитати йому iсторii, урвавши ii на п'ятнадцятому чи шiстнадцятому з наших королiв.



Але ти вже байдужий до насолод, бо не маеш нiякого бiльше

бажання.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 900
    Пер. Андрiя Содомори

Треба позбутися цих посполитих i згубних тривог. Так само, як закладалося цвинтарi бiля церков або в найлюднiших куточках мiста, аби привчити, як зауважуе Лiкург, низи, жiнок i дiтей не боятися покiйникiв, а також, аби костi, гроби та похорони нагадували, що на нас чекае



Звiдси давнiй був звичай бенкет оживляти

Вбивством i чергувать iдло з боями

Тих, що бились на смерть i падали часто

Серед чаш, поливаючи кров’ю столи;

    Силiй Італик, Пунiчнi вiйни, XI, 51

чи як египтяни по завершеннi учти показували присутнiм велику подобу смертi, причому той, хто ii заносив, волав: «Пий i веселись, бо як умреш, будеш отаким», так i я привчився мати смерть не лише в уявi, а й на устах. І нi про що я так охоче не розпитую, як про скiн людей, про те, «що вони при цьому говорили, якi були у них обличчя, як трималися»; так само у книжках з iсторii мене дуже цiкавлять мiсця, де мовиться, власне, про такi речi. Це видно з багатьох наведених мною прикладiв та з того особливого замилування, яке я маю до цiеi теми. Якби я компонував книжки, то уклав би збiрку з описом розмаiтих смертей та тлумачником до них. Наука помирати навчила б людей жити.

Дикеарх[55 - Дикеарх – цей фiлософ заперечував, що людина мае душу.] зложив книгу з подiбним титулом, але з iншою i не такою корисною метою.

Менi скажуть, що дiйснiсть куди страшнiша, нiж ми ii собi уявляемо, i що нема на цьому полi таких, бодай i найдосконалiших, вправ, щоб не пiдвели в останню хвилину. Хай собi кажуть, розважати про смерть усе-таки рiч корисна. А з другого боку, як не така вже це марничка – дiйти бодай до цього моменту без ляку та трепету? Ба бiльше, сама природа поспiшае нам на помiч i додае вiдваги. Якщо смерть нагла i гвалтовна, пройнятися острахом ми не встигаемо; якщо ж вона iнакша, то, як я бачу по собi, занепадаючи на здоров'i, я починаю цiлком природно байдужiти до життя.

Я вважаю, що змиритися зi смертю здоровому куди важче, нiж тодi, як лежиш у гарячцi. Тим паче, що недужий я не так мiцно чiпляюся за життевi втiхи, втрачаючи змогу iх заживати; я дивлюся на смерть не такими зляканими очима. Звiдси – надiя, що чим бiльше я вiддалятимусь вiд життя i наближатимусь до смертi, тим легше менi буде освоiтися з такою пiдмiною. Мавши не одну нагоду визнати слушнiсть Цезаревих слiв, що здалеку речi часто видаються нам бiльшими, нiж iзблизька, я також помiтив, що при здоров'i бувши, я боявся недуг куди панiчнiше, нiж тодi, як почав на них кволитися: енергiйнiсть, життевi радощi та сили малюють менi тамтой стан як щось таке невiдповiдне сьогоднiшньому, яким я тiшуся, що в уявi я вдвiчi отi нездужання прибiльшую, i вони здаються менi куди лютiшими, нiж виявляться насправдi, коли на мене спаде iхнiй тягар. Маю надiю, що так само справи стоятимуть у мене й зi смертю.

Погляньмо-но лишень, як у тому перетвореннi й природному занепадi, якого ми зазнаемо, природа заслоняе нам видовисько наших поразок i втрат. Що-бо зостаеться старцевi з бадьороi молодостi i минулого життя?



Леле, яка ж мала частка лишаеться старцям!

    Максимiан, Елегii, І, 16

Коли вояк iз гвардii Цезаря, старий i зморений, пiдiйшов до нього на вулицi й попрохав, щоб той вiдпустив його помирати, славетний воевода, побачивши, який вiн хиряк, дотепно вiдрiк: «По-твоему, ти ще живий?» Якби таке перетворення спало на нас зненацька, навряд щоб ми здолали його знести. Але природа веде нас положистим схилом, лагiдно, нога за ногою, аж поки зведе нас до цього жалюгiдного стану, аби ми поволi звикали до нього i не вiдчували жодноi урази, коли молодiсть у нас вiдумре, – а це смерть, далебi, куди жорстокiша, нiж остаточна смерть майже погаслого життя, або ж смерть наших старощiв. Адже стрибок вiд буття-животiння до небуття не такий болiсний, як вiд буття-радощiв-пишання до буття-болещiв-гризот.

Скоцюрблене i похиле тiло не мае сили двигати тягарi; так i душа; ii треба крiпити i гартувати, аби змагатися з таким ворогом. Бо як неможливо, щоб вона зазнала спокою в корчах страху, так само неможливо, аби потому, як вона знайде в такий спосiб рiвновагу, зумiли в нiй загнiздитися неспокiй, страждання та страх, ба навiть тiнь якихось прикрощiв, душа може цим пишатися, бо така опiрнiсть е певною перемогою над людською натурою.



Нi погляд грiзного тирана

Думки не збурять, нi Австер буйний,

Нестямний владар пiнноi Гадрii,

Анi правиця Батька гримучого.

    Горацiй, Оди, III, 3, 3
    Пер. Андрiя Содомори

Вона стала панiею своiх пасiй та бажань, вона пануе над нестатками, ганьбою, убозтвом та iншими зрадливостями долi. Здобуваймо ж цю владу мiрою своiх сил! Вона ж бо – щира i найвища свобода, що дае нам змогу зневажати сваволю та несправедливiсть i смiятися з темниць та кайданiв:



«Закую у кайдани

Руки та ноги твоi, ще й лютого ката приставлю». –

«Схочу – й сам Бог мене звiльнить».

А думав, мабуть: «Тодi вмру я».

Що ж, як не смерть, пiд усiм свою рису останню пiдводить?

    Горацiй, Послання, І, 16, 76
    Пер. Андрiя Содомори

Тож-бо погорда до життя е також наймiцнiшою людською пiдвалиною релiгii. Не лише голос розуму пiдводить нас до того: чому нам боятися втратити щось, за чим, утративши його, ми не можемо шкодувати? – а й мiркування: якщо нам на стiльки способiв загрожуе смерть, то чи не важче боятися iх усiх, нiж стерпiти якийсь один? Чи так уже залежить на тому, коли вона прийде, якщо смертi не вiдперти? Тому, хто ознаймив Сократовi: «Тридцять тиранiв засудили тебе на згубу», Сократ вiдказав: «А iх – природа».

Яке глупство журитися на порозi визволення вiд будь-яких гризот!

Як наше народження стало народженням довкiлля, так само наша смерть спричинить смерть довкiлля. Тож таке саме безглуздя плакати, що через сто рокiв нас не буде на свiтi, як плакати, що нас не було перед ста роками. Смерть – це початок iншого життя. Десь так ми плакали, десь так було нам тяжко вступати в оце наше життя; так само, вступаючи в нього, ми збулися якоiсь давньоi оболонки.

Не може бути прикрим те, що стаеться один-однiсiнький раз. Навiщо так довго боятися такоi скоро минущоi речi? Жити довго чи коротко, виходить одне на одне, якщо всi ми смертнi. Бо немае нi довгого, анi короткого для того, кого не iснуе. Аристотель каже, що на рiчцi Гипанiс водяться крихiтнi iстоти, що живуть лише один день: тi, якi умирають о восьмiй ранку, умирають за первого молоду, мрущi о п'ятiй вечора умирають на старостi-лiтях. Кого ж iз нас не розсмiшило б, якби при ньому назвали iх, з огляду на термiн iхнього життя, щасливчиками чи бiдолахами? Отак десь i наше життя, як порiвняти його з вiчнiстю чи хоча б iз тривалiстю iснування гiр, рiчок, зiрок, дерев, ба навiть деяких тварин.

Та й сама природа не дае нам димочадiти пiд небом. «Сходьте, – мовить вона, – з цього свiту так само, як уступили в нього. Тою самою путею, яку вiдбули ви, не знаючи тривоги та страху, вiд смертi до життя, прибудьте вiд життя до смертi. Ваша смерть е один iз чинникiв свiтобудови, вона частка земного життя.



I почережно на свiтi смертельне людство проживае;

Мов на бiгу вiддають однi одним життя смолоскипи.

    Лукрецiй, Про природу речей, II,75, 78
    Пер. Миколи Зерова

Невже менi через вас порушувати цю гарну сув'язь речей? Така умова вашого створення; ваша смерть – частка вас самих; це втеча вiд самого себе. Ваше буття, яким ви тiшитесь, належить зарiвно як до життя, так i до смертi. Першого ж дня народження ви починаете жити i водночас умирати.



Перша ж нами прожита на свiтi година

І вкоротила нам на годину життя.

    Сенека, Несамовитий Геркулес, III, 874



Родившись, ми умираем; почин упирае в кiнець.

    Манилiй, Астрологiя, IV, 16

Кожна перебута вами мить урвана вiд життя; ви ii прожили його коштом. Безнастанна праця усього вашого життя – викохувати смерть. Процес смертi – це процес життя, бо по смертi ви вже не при життi.

Або, якщо ваша ласка, по закiнченнi життя ви – небiжчик, але поки ви живете, ви наче мрущий, а смерть незрiвнянно дошкульнiше вражае мрущого, анiж небiжчика, вражае куди болiснiше i глибше.

Якщо ви нажилися вволю, то й вiдходите ви з легким серцем:



Чому не виходиш,

Мовби той гiсть, що наiвся-напився на учтi життя?

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 938
    Пер. Андрiя Содомори

А якщо ви не зумiли натiшитися життевими радощами, якщо вам хiсна з життя нiякого, то що вам до того, що ви його втратите? Нащо воно вам?



Просиш добавки – аби повторилося розчарування?

Чом i життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 941
    Пер. Андрiя Содомори

Життя саме собою нi добре, нi зле: воно е посудина для добра та зла, це вже чим ви його заповните. І якщо ви прожили бодай день, ви спiзнали все. Один день подiбний до решти. Нема нi iншого свiтла, нi iншоi тьми. Це сонце, цей мiсяць, цi зорi, цей свiтотвiр – усе те саме, чим тiшилися вашi предки i чим бавитимуться вашi правнуки.



Іншого нашi батьки не узрiли,

Та й онуки навряд чи побачать.

    Манилiй, Астрологiя, І, 522

А в найточнiшому розумiннi всi акти моеi комедii, хоч якi розмаiтi, вiдбуваються протягом одного року. Якщо подумати, то черговiсть чотирьох пiр року вiдповiдае дитинству, юностi, зрiлостi i старостi свiту. Свiт зiграв свою виставу i вже не знае iнших див, як почати все заново. І так буде завше.



Ми – наче в замкнутiм колi весь час, i не вийти нам з нього.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 1080
    Пер. Андрiя Содомори



Сам по собi, своiм слiдом, вертаеться рiк.

    Вергiлiй, Георгiки, II, 402

Я аж нiяк не збираюся вигадувати для вас якiсь новi розривки:



Отож:, окрiм цього, не вимислю я, не змiркую

Інших для тебе порад, бо все воно вiчно те саме.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 944

Поступiться мiсцем iншим, як iншi поступаються вам. Рiвнiсть перший крок до справедливостi. Хто може чути себе скривдженим, що хилиться перед тим, перед чим хилиться решта? Хоч би скiльки ви жили, вам нiчого не вирвати з того часу, протягом якого ви маете лишатися мертвими: це на цiле Нiчев'я; чи ви помрете своею смертю, чи ще немовлям, – це не змiнить тривалостi вашого перебування у станi, такому страшному для вас:



Скiльки б людських поколiнь не вдалося тобi пережити, –

Вiчнi в триваннi своiм, тебе смерть все одно буде ждати.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 1090
    Пер. Андрiя Содомори

І я поведу вас туди, де нiколи не журитиметесь:



Не розумiе того, що з життя вiдiйшовши назавжди,

Сам не оплаче себе, i не стане при тiлi своему,

Слiзне пролле…

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 885
    Пер. Андрiя Содомори

i не будете прагнути життя, за яким так побиваетесь:



Хто ж би то плакати став над життям своiм i над собою

Серед глибокого сну, коли з тiлом i дух спочивае?

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 919
    Пер. Андрiя Содомори

Смерть заслуговуе страху меншого, нiж нiщо, якщо тiльки iснуе щось менше за нiщо:



Смерть е для нас ще нiкчемнiшим чимось, коли щось бувае

Меншим, нiж: те, чого зовсiм не маемо перед очима.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 926
    Пер. Андрiя Содомори

Вона вам не свербить, анi живому, анi мертвому. Живому, бо ви е, мертвому, бо ви не е. Ба бiльше, нiхто не умирае перш, нiж прийде його година. Той час, що по вас зостанеться, так само не ваш, як той, що збiг перед вашим народженням, i так само мало вас обходить.



Втiм озирнися: наскiльки байдужа нам та, що минула,

Вiчного часу доба, всi тi днi, коли нас не було ще!

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 972
    Пер. Андрiя Содомори

Хоч би коли ваше життя скiнчилося, воно абсолютне. Не у тривалостi мiра життя, а в тiм, як ви його зужиткували, не один жив довго, а пожив мало. Заживайте життя, поки ви е: вiд вашоi волi, а не вiд кiлькостi лiт залежить, аби ви набулися. Невже ви гадали, нiби нi у вiк не дiстанетесь туди, куди прошкували без упину? Ба нi, всяка дорога мае свiй кiнець! І якщо вам справить полегкiсть, що ви маете супутникiв, то чи ж не весь свiт суне тiею самою колiею, що й ви?



Пiдуть, одначе, й вони, звiкувавши свiй вiк, за тобою.

    Лукрецiй, Про природу речей, III, 96
    Пер. Андрiя Содомори

Хiба все не прямуе тiею самою ходою? Чи е хтось, хто б не старiвся укупi з вами? Тисячi людей, тисячi звiрiв, тисячi iнших iстот мруть тiеi самоi митi, що й ви:



Ночi такоi немае, нi дня, нi зорi свiтовоi,

Щоб не почула дитячого крику, а з ним одночасно

І супровiдникiв смертi – плачу й молитов похоронних.

    Лукрецiй, Про природу речей, II, 578
    Пер. Миколи Зерова

То чому ви бунтуете, що не годнi пнутися задки? Ви ж бо чимало бачили таких, що вчасно переселилися з сього свiту на той, уникнувши, завдяки цьому, великоi недолi. Та чи бачили ви хоч одного, кому смерть ii завдала? Чи ж не дурниця ганити те, чого ти не спiзнав нi на власному, нi на чужому досвiдi? Чого ж ти скаржишся i на мене i на свiй льос? Чи ми тобi кривду чинимо? Кому-бо годиться керувати: тобi нами чи нам тобою? Ще не настав твiй реченець, а життя твое звершилось. Маленький чоловiчок такий самий абсолютний, як i великий; анi людей, анi людського життя не змiряти лiктями. Хiрон[56 - Кентавр Хiрон – син Хроноса i нiмфи, вирiзнявся серед кентаврiв добротою i мудрiстю, Аполлон та Артемiда навчили його лiкувати i полювати, згодом став наставником Ахiлла, Геракла, Ясона та iнших героiв. Страждаючи вiд випадковоi рани стрiлою, зголосився замiнити Прометея, поступившись йому своiм правом на безсмертя, i посiв мiсце серед сузiр'iв, назвавшись Стрiльцем.] знехтував безсмертя, дiзнавшись вiд Сатурна, свого батька, бога безконечного часу, що таке це безсмертя. Уявiть-но собi це вiчне життя, i ви побачите, наскiльки воно було б для людини обтяжливiше i нестерпнiше, нiж те, що я дала iй. Якби ви не мали смертi, ви б кляли мене чорно за те, що я позбавила вас ii. Я зумисне заправила ii дрiбкою гiркоти, аби перешкодити вам з огляду на ii приступнiсть надто хтиво i нестямно кидатися до неi. Аби утримати вас у цiй помiркованостi, якоi я вiд вас вимагаю, аби ви не тiкали вiд життя, анi ховалися у смертi, я помiстила i те i те мiж солодощами та гiркотою.

Я навчила Талеса, першого з ваших любомудрiв, що жити i помирати одне й те саме. Отож тому, хто запитав, чому тодi вiн не помирае, мудрець вiдповiв дуже дотепно: «Саме тому, що це одне й те саме».

Вода, земля, повiтря, вогонь та iншi частини моеi будови однаковою мiрою знаряддя життя i знаряддя смертi. Чому боятися останнього дня? Адже вiн не бiльше спричиняеться до твоеi смертi, нiж решта всi. Останнiй крок не викликае змори, вiн лишень дае ii вiдчути. Усi днi життя ведуть до смертi, а останнiй лише доводить до неi».

Такi ласкавi поради нашоi матiнки природи.

Я не раз мiркував над тим, чому на вiйнi смерть (як для нас самих, так i для iнших) виглядае не такою страшною, як у себе вдома; коли б це було не так, вiйсько складалося б iз самих лiкарiв та плаксiiв; а ще над тим, чому, дарма що смерть завше однакова, селяни i люди простого стану сприймають ii спокiйнiше, нiж решта всi? Щодо решти, якщо по правдi, я гадаю, що журнi мiни та страшливi церемонii, якими ii оточують, вражають бiльше, нiж сама смерть. Яка нова, незвичайна обстава: голосiння матерi, жiнки, дiтей, схвильованi i враженi вiзитери, послуги численних блiдих i заплаканих челядникiв; притемнений покiй, запаленi свiчки; лiкарi та священики при узголiв'i! Словом, довкола нас тiльки жах i перестрах. Ми вiдчуваемо себе так, нiби нас поховали i закопали живцем! Дiти лякаються навiть своiх приятелiв, побачивши iх у машкарi: так i ми. Треба зiрвати цю маску як iз речей, так i з осiб; i як ii зiрвуть, ми побачимо пiд нею ту саму смерть, яку напередоднi пахолок чи проста дiвка пережили без ляку й обави. Щаслива смерть, яка не лишае часу на рихтування таких урочин!




Роздiл XXIV

Як тi самi задуми до протилежного ведуть


Жак Амiо, великий милостинник Францii, оповiв менi одного разу славну iсторiю про одного з наших княжат (гадаю, нашим його можна назвати з цiлковитим правом, хоча родом вiн чужинець). Як почалися нашi чвари пiд час облоги Руана, князь дiстав вiд королеви-матерi застереження, що на його життя готуеться замах; зокрема в листi зазначалося, хто саме мае його вбити. Був то анжуйський, а може, менський шляхтич, який iз цiею метою учащав до княжого двору. Князь нiкому не звiрився про одержану засторогу. Але назавтра, гуляючи по горi святоi Катерини, звiдки обстрiлювали Руан (ми його тодi облягали), у супроводi тамтого великого милостинника i ще одного бiскупа, вiн угледiв цього шляхтича, якого знав у вiчi, i звелiв його погукати. Скоро-но той постав перед ним, князь (бачачи, як той блiдне i тремтить, бо ж сумлiння мав чорне) сказав йому так: «Мостивий пане, ви здогадуетесь, чому я вас позвав; це видко з вашого обличчя; нема чого передi мною критися, я знаю про все так докладно, що ви тiльки погiршите справу, намагаючись вiдкрутитися. Ви добре знаете те-то й те-то (тут вiн виклав найпотаемнiшi подробицi змови). Якщо вам дороге життя, викладiть менi без вагань усю правду про замах». Коли нетяга збагнув, що його пiймано на гарячому (королевi все виказав один з його спiльникiв), йому не зосталося нiчого iншого, як скласти перед себе долонi й благати князя зглянутися; вiн уже лаштувався впасти до його нiг, але той утримав його, ведучи далi свою рiч: «Устаньте, скажiть, чи я коли вас кривдив? Чи докучав комусь iз ваших своею ненавистю? Ще не минуло й трьох тижнiв, як я вас знаю; яка падь на вас пала, що ви погодились зазiхати на мое життя?» Шляхтич пробелькотав, що жодноi поважноi причини вiн не мав – просто тяг руку за своею партiею; його переконали, нiби то рiч боговгодна – в будь-який спосiб згладити зi свiту такого могутнього ворога iхньоi вiри. «Так ось, – пiдхопив князь, – я покажу вам, наскiльки вiра, яку я сповiдую, людянiша за ту, яку ви маете за свою. Ваша нараяла вбити мене, навiть не вислухавши, хоча я нiчим не скривдив вас; а моя наказуе пробачити вам, хоча доведено, що ви зголосилися погубити мене нi за що нi про що. Забирайтеся геть з-перед очей моiх, щоб я вас бiльше не бачив; якщо маете олiю в головi, то, беручись до чогось, шукайте собi порадникiв серед людей чеснiших, нiж досi».

Цезар Август, перебуваючи в Галлii, дiстав звiдомлення про те, що Люцiй Цинна куе проти нього змову. Намисливши помститися, вiн призначив назавтра раду. Цiлу нiч вiн не склеплював очей: не давали спокою думки, що йому доведеться стратити молодика з шанованого дому, сестринця великого Помпея. З болем душевним снував вiн тяжкi гадки. «Що ж воно виходить, – мовив вiн, – невже треба собi сказати: вiдпусти свого душогуба гуляти на волi, а сам живи у страховi та тривозi? Невже я маю дати йому пiти безкарно, йому, хто важив на мою голову, яку я винiс цiлою зi стiлькох горожанських воен, зi стiлькох сiч на суходолi та на морi? Невже я маю помилувати того, хто надумав мене не тiльки забити, а й принести у жертву богам?» (Змовники ухвалили порiшити його, коли вiн складатиме офiру.) Потiм, трохи помовчавши, зачав ще голоснiше докоряти самому собi: «Навiщо тобi жити, якщо стiльком людям залежить на твоiй смертi? Чи ж настане коли кiнець твоiй помстi та жорстокостi? Чи ж варте твое життя коштiв, потрiбних для його охорони?» Аж це, чуючи його голосiння, озвалася Лiвiя, його дружина: «А чи не могла б жона вдiлити тобi ради? Вчини, як лiкарi: коли звичайнi приписи не помагають, вони вдаються до засобiв супротивноi дii. Суворiсть досi тобi нiчого не дала: Лепiд ступив у слiд Сальвiдiеновi, Мурена – Лепiдовi,

Цепiон – Муренi, Егнацiй – Цепiоновi. Спробуй, чи не вирятують тебе лагiднiсть i поблажливiсть. Цинну висвiдчили; пробач йому; далi вiн уже тобi не шкодитиме i буде живим пам'ятником твоеi слави». Август страх зрадiв, що знайшов речника власноi волi. Подякувавши малжонцi й вiдмовившися збирати приятелiв на раду, вiн наказав привести лише Цинну. Вiдтак спровадив усiх iз палати, посадовивши Цинну, та й звернувся до нього так: «Передусiм, Цинно, прошу тебе, вислухай спокiйно i не перепиняй, я ще дам тобi час, аби ти мiг вiдповiсти. Ти знаеш, Цинно, що коли я полонив тебе у ворожому таборi, а ти ж не просто пристав до ворогiв, ти був, сказати б, мiй ворог iз пупку, то все ж дарував тебе горлом, вiддав тобi до рук усi твоi статки i, нарештi, ущедрив тебе багатством i пишнотою, гiдними того, щоби звитяжцi, цiлком слушно, заздрили звитяженому. Ти попросив у мене посади жерця, i я вволив твое прохання, вiдмовивши iншим, чиi вiтцi билися плiч-о-плiч зi мною. І що ж? Пiсля цих усiх щедрот iз мого боку ти постановив мене забити». Коли Цинна у вiдповiдь гукнув, що вiн не виношував такого лиходiйства, Август зауважив: «Ти, Цинно, порушуеш свою обiцянку; ти ж бо запевняв мене, що моеi мови не перебиватимеш. Так, ти намислив мене забити певного дня i в певному мiсцi, в певному товариствi й у певний спосiб». Бачачи, що Цинна геть приголомшений почутим i мовчить, не з огляду на iхню умову, а з гризоти, вiн додав: «Пощо ти так чиниш? Ти що, пнешся в цезарi? Бiгме, кепськi справи у рiч-посполитiй, якщо я один тобi на завадi до цезарства! А ти ж не годен навiть вiдборонити статкiв свого дому i недавно програв позов у справi якогось вiльновiдпущеника! Що ж воно виходить? До чогось iншого у тебе не стае нi моцi, нi влади, а важити на трон стае? Я його для тебе звiльню, якщо окрiм мене нема нiкого, хто перешкоджав би твоiм сподiванням. Невже ти гадаеш, що Павло, Фабiй, косси чи сервiльяни стерплять тебе? Що з тобою примириться цiла лава лицарiв, чие шляхетство освячене не лише iменем, а й чеснотою?»

А закiнчив свою довгу рацею (вона тривала понад двi години) Август ось як: «А тепер, Цинно, йди, я дарую тебе животом, тебе, здрайцю i батьковбивцю, як уже дарував, коли ми ворогували; але вiднинi мiж нами пануватиме приязнь. Спробуймо, хто з нас двох буде вiрнiший, я, що дарував тебе животом, чи ти, що дiстав його з моiх рук?»

На цьому вони й розiйшлися. Незабаром Август дав йому консулат, дорiкнувши, що той не зважився сам про це попросити. Вiдтодi Цинна став його щирим приятелем i единим дiдичем його маетку. Пiсля цiеi пригоди, що приключилась Августовi на сороковому роцi життя, бiльше не було жодноi змови, анi замаху на нього: за свою поблажливiсть вiн дiстав, сказати б, заслужену винагороду. Але зовсiм не так усе обернулося для нашого князя: виявлена лагiднiсть нiчим йому не допомогла, i вiн попався у тенета зради. Ось яка пiдступна i ненадiйна ця рiч – людська обачнiсть! Усупереч усiм нашим замiрам, постановам та осторогам доля завжди порядкуе по-своему.

Ми кажемо, що лiкар мае легку руку, якщо доб'еться одужання. Так наче тiльки його штука безсила утвердитися сама собою i мае надто хисткi пiдвалини, щоб спиратися на власну силу! Так наче тiльки вона потребуе того, щоб iй давала пiдсобки фортуна! Моя думка про лiкарську штуку щонайупередженiша, а може, щонайсправедливiша – це вже як на чий смак; дяка Боговi, ми не можемо з собою нiчого вдiяти. Тут я не такий, як iншi; я гордую цiею штукою завжди; але коли я хворий, то замiсть iти з нею на мирову, починаю ще бiльше ii ненавидiти i боятися. Тим, хто напихае мене лiками, я вiдповiдаю: хай вони бодай зачекають, поки до мене повернуться сили та здоров'я i я буду опiрнiший до гвалту та небезпеки, пов'язаних iз iхньою мiкстурою. Я даю цiлковиту волю природi: чи ж вона сама не мае зубiв та пазурiв, аби принагiдно захищатися вiд напастi й зберегти будову, розпад якоi вона хоче вiдвести? Я побоююся, що замiсть пiдсобити iй (коли вона зiтнеться у нещадимому двобоi з недугою), ми, навпаки, спомагаемо не ii саму, а ii ворога i обтяжуемо ii новим клопотом.

Так от, я кажу, що не лише в медицинi, а й у рештi куди надiйнiших штук фортуна заднiх не пасе. Скажiмо, поетичне натхнення, що поривае i заносить за хмари пiiта, – хiба не можна приписати його щастю? Адже вiн i сам визнае, що перевищуе його хист i снагу, адже вiн i сам вiдчувае, що воно на нього сходить i не залежить вiд нього. Промовцi також зiзнаються, що вони не владнi над несподiваними поривами та злетами, якi заводять iх набагато далi вiд первiсного задуму. Так само i в малярствi: iнодi з-пiд пензля у маляра виходять творiння, що перевершують його задум, ба навiть хист, йому самому на подив. Надто ж видно, скiльки у цих творах належить удачi, з гожостi й краси, що виникли без усякого намiру i навiть без вiдома митця. Тямовитий читальник частенько вiдкривае у творах досконалiсть зовсiм iншу, нiж та, що бачив i вклав у них сам автор, i надiляе iх багатшим змiстом та образами.

Щодо вiйськових дiй, то тут ролю фортуни видно кожному. До наших розрахункiв та ухвал домiшуеться чимала дещиця щастя i талану. І це саме так! Наша мудрiсть тут мало чого варта. Що гострiший i пронозуватiший наш розум, то бiльше знаходить у собi немочi i сам собi вiри не йме. Тут я Суллиноi думки; коли розбираю глибше найблискучiшi вiйськовi подвиги, то бачу (так менi здаеться), що тi, хто верховодить, вдаються до мiркувань та розважань лише про людське око, покладаючись у найголовнiшому на випадок, i часто-густо у своiх дiях вирiшують iти напропале, всупереч здоровому глуздовi. Їхнi постанови, не раз ухваленi пiд впливом раптового пiднесення, отухи чи дикого шалу, штовхали iх на вчинки, здавалося б, зовсiм невиправданi й запалювали якоюсь вiдчайдушною вiдвагою. Недарма багато хто зi старожитнiх верховод, намагаючись виправдати своi безрозумнi накази, заявляли пiдлеглим, що iх до цього схиляе наслання звиш або якийсь знак чи провiстя.

Ось чому коли нас гнiтить i змушуе вагатися наша незмога пiзнати й обрати найлiпшу ухвалу (кожну справу вскладнюють усiлякi випадки та обставини), найпевнiша рiч (хай навiть iншi мiркування нас на це не пiдбивають) – пiти на такi дii, якi здаються найчеснiшими i найсправедливiшими. А якщо ми завше сумнiваемося, який шлях найкоротший, то треба ступити на той, що найпрямiший. Скажiмо, в отих двох прикладах, що я навiв, не пiдлягае сумнiву, що гарнiше i шляхетнiше для того, хто зазнав зневаги, було пробачити, нiж учинити iнакше. І якщо першому з них це вилiзло боком, не слiд винуватити в цьому його добрий рiшенець; якби вiн пiшов супротивним шляхом, то ще не знати, чи уник би загину, судженого йому долею; але ми знаемо напевно, що тодi б вiн не з'еднав собi слави за такий людяний учинок.

Ув iсторii ми бачимо чимало людей, що стикалися з такими клопотами; здебiльшого вони намагалися вбезпечити себе вiд замахiв та змов, удаючись до помсти i тортур; але серед них я бачу небагатьох, кому цей ярмiс прислужився; згадати бодай долю цiлоi низки цезарiв римських. Той, хто наражаеться на таку небезпеку, не повинен надто покладатися нi на свою силу, нi на обачнiсть, адже так важко вберегтися вiд ворога, прикритого машкарою найщирiшого приятеля, або звiдати таемнi бажання людей зi свого оточення! Тут не врятують анi наймана гвардiя, анi мур особистих охоронцiв: той, хто нехтуе власне життя, завжди може позбавити життя iншого. А безнастанна недовiра, що змушуе державця пiдозрювати всiх i кожного, не може його не гнiтити своiм страшним тягарем.

Ось чому Дiон, попереджений, що Каллiп шукае способу його вбити, вiдмовився повiрити i сказав, що волiе радше померти, нiж животiти, остерiгаючись не лише ворогiв, а й приятелiв. Олександер i собi довiв таку готовнiсть iще яскравiшим i рiшучiшим чином. Сповiщений Парменiоновим листом, що Фiлiпп, його улюблений лiкар, пiдкуплений Дарiевими грiшми, замiряеться його отруiти, вiн передав цього листа Фiлiпповi й воднораз випив зiлля, що той йому подав. Чи не показав вiн тим самим, що, як друзi хочуть згладити його зi свiту, то вiн попускае iм так i вчинити? Нiхто не уславився такою звагою, як цей монарх. Але я не знаю в його життi iншого випадку, коли б вiн показав бiльшу притомнiсть та звитяжнiшу душевну красу.

Тi, хто радить княжатам кмiтувати i грiхувати на кожного пiд приводом, що вони дбають про iхню безпеку, тiльки наближають iхню ганьбу та загин, без ризику нiчого путнього не зробити. Я знаю одного сподаря, на вдачу смiливця й одчайдуха, якого щодня з плигу збивають такими-от порадами: хай вiн тримаеться якнайближче до своiх, нi у вiк не сходиться зi своiми колишнiми ворогами, не водиться нi з ким i нi в якому разi не довiряеться дужчому, хоч би якi обiтницi вiд нього чув i хоч би як це вигiдно було. Я знаю ще й iншого володаря, якому понад усякi сподiвання усмiхнулася доля завдяки тому, що вiн поклав зробити все навпаки.

Вiдвага, якою люди аж регнуть добути собi слави, об'явиться при нагодi однаково блискуче як у халатi, так i в риштунку, як у кабiнетi, так i в полi, як з опущеною, так i з пiднятою правицею. Ляклива та оглядна обережнiсть е ворогом усiх високих замiрiв. Сципiон, прагнучи з'еднати собi Сифакса, покинув свое вiйсько у Гишпанii, пiсля пiдбиття ще остаточно не придушенiй, i пустився до Африки на двох благеньких суденцях, щоб у ворожiм краю вiддатися до рук варварського царка, без гарантiй, без заручникiв, здавшись лише на велич власного серця, на щасливу долю та на зорi своiх великих надiй. Виявлена довiра зобов'язуе до вiдповiдноi честi. Типi Лiвiй, XXII, 22.

У життi, сповненому амбiцiй та подвигiв, пiдозрiливiсть треба тримати в шорах i не попускати iй: острах та недовiра будить i накликае злу волю. Найнедовiрливiший iз наших королiв залагодив своi справи тим, що доброхiтно вручив свое життя i волю до рук ворогiв, виявивши iм цiлковиту довiру, щоб i вони вiдповiли йому тим самим. Повсталим проти нього бунтiвним легiонам Цезар протиставив лише владнiсть свого обличчя та гордiсть мови; вiн так вiрив у себе та в свою долю, що не побоявся вiддатися до рук ворохобному i свавiльному вiйську:



На дерновник вiн став непохитно,

Страх викликаючи, сам же

Безстрашний.

    Лукан, V, 316

Звичайно, таку певнiсть здатнi проявити у всiй щиростi й простотi лише тi, хто зневажае як смерть, так i те найгiрше, що може статися на смертнiй дорозi: якби у вирiшальну хвилю вони подалися, завагалися, затремтiли, усе б димом догори пiшло. Здатися на чиюсь ласку, довiритись комусь – чудовий спосiб завоювати серце та волю iнших, якщо це робиться цiлком не з-пiд батога i пiд умовою, що ви довiряете щиро й до кiнця, принаймнi, ваше чоло не захмарене тривогою. За мого дитинства один шляхтич, голова великого мiста, став жертвою збунтованого i роз'ярiлого люду. Аби придушити бучу в зародку, вiн постановив покинути цiлком безпечне мiсце, де перебував, i пiти до бунтiвноi юрби; це вийшло йому на зле, вiн наклав головою. Але помилка його полягала не так у тiм, що вiн вийшов до юрби (як це звикле закидають його пам'ятi), як в iншому: шляхтич обрав шлях поступливостi та м'якостi й хотiв приборкати бурю, радше пiддаючись iй, анiж пiдкоряючи ii собi, радше просячи, анiж усовiщаючи. Я гадаю, що помiрна суворiсть у поеднаннi з твердою вiйськовою владнiстю, належною його становищу та посадi, прислужилися б йому бiльше, принаймнi допомогли б вибратися з халепи пристойнiше й гiднiше. Щоб юрба, це збурене страховисько, виявила людянiсть i лагiднiсть, сподiватися годi. Куди легше iй можна навiяти шану та страх. Я дорiкнув би йому й за те, що повзявши ухвалу (як на мене, радше смiливу, анiж зухвалу), кинутись отак, беззбройному, в хатнiй одежi, в бурхливе море ошалiлих людей, вiн мав би до кiнця лишатися рiшучим i не виходити зi своеi ролi: натомiсть вiн, зустрiвшись вiч-на-вiч iз небезпекою, пiдупав духом i почав лабузитися, листом стелитися перед заколотниками. У голосi та в очах його з'явилися страх i благання. Крутячи та запобiгаючи, вiн тiльки роз'юшив тлум i нацькував його на себе.

На однiй нарадi iшлося про те, як найкраще пiдготуватися до загального огляду всiх родiв вiйськ (чим не зручна нагода для зведення порахункiв – таемного i цiлком безпечного). Було вже вiдомо, що вiд цього не здобрiють деякi верховоди, яким випало в силу iхнього обов'язку виконувати свою ролю. Давалося розмаiтi поради, як завжди у всiх складних справах немалоi ваги, здатних мати серйознi наслiдки. Я порадив насамперед не виказувати свого страху; хай командири смiливо, з пiднесеною головою i ясним обличчям, займають своi мiсця серед солдатських шерег i замiсть домагатися, щоб вояки стояли наввипинки (до чого схилялася думка бiльшостi), навпаки, через капiтанiв заохочують стрiляти, вiддаючи ясу начальству, i при цьому не щадити пороху. Цього вистачило для поблажливого ставлення до ненадiйних корпусiв, i вiдтодi мiж обома сторонами запанувала спасенна взаемна довiра.

На мiй суд, шлях, на який ступив Юлiй Цезар, найлiпший. По-перше, своею лагiднiстю i доброзичливiстю вiн спробував здобути любов навiть серед ворогiв. Коли йому вносили у вуха вiсть про змову, вiн удовольнявся простою заявою, що для нього це не таемниця. Вiдповiвши так, вiн зi шляхетною звагою, безбоязно i безтурботно очiкував, як повернуться подii, здаючись у всьому на ласку богiв та долi. Так само вiн поводився i тодi, як його вбили.

Один чужинець базiкав привселюдно, що мiг би навчити Дiонисiя, сиракузького тирана, непомильно розпiзнавати всi кови проти нього його пiдданцiв, якби той йому вiдсипав грошей. Дiонисiй, оповiщений про це, закликав його до себе i попросив просвiтити його у штуцi, конче потрiбнiй для його безпеки. Чужинець вiдповiв, що жодноi штуки тут немае: хай тиран лише заплатить йому талант золота, а потiм похваляеться перед усiма, в який великий секрет його втаемничили. Цей фiгель припав Дiонисiевi до вподоби, i вiн звелiв вiдрахувати прибульцевi шiстсот талярiв. Усi охоче вiрили тирановим брехням: хiба дав би вiн незнайомцевi таку суму, не дiставши вiд нього якоiсь дуже цiнноi науки. Завдяки такiй забобоннiй вiрi Дiонисiй тримав своiх ворогiв у страху. Тим-то мудро чинять державцi, коли оприлюднюють внесенi у iхнi вуха остереження щодо замахiв на iхне життя; так вони утверджують вiру, що все доводиться до його вiдома i що годi затiяти щось таке, про що зараз же не пронюхали б. Дук Атенський, зробившись тираном у Флоренцii, накоiв силу дурниць, але найбiльша з них полягала в тiм, що, отримавши першi застереження про змову проти нього люду вiд самого ii учасника Маттео дi Моро, вiн одразу велiв його вбити, аби поховати цю вiстку i не вийшло на яв, наче хтось у мiстi обурюеться його справедливим владицтвом.

Пам'ятаеться, я читав колись iсторiю про одного славного римлянина: рятуючись вiд тиранii трiумвiрату, той безлiч разiв тiкав вiд гонителiв завдяки своему неймовiрному спритовi. Одного разу кiнний загiн, якому доручено злапати його, мало не виявив його криiвки в заростях, куди вiн зашився, проiхавши зовсiм близько вiд неi; i тут, подумавши, як довго терпить вiн злигоднi та лиха, рятуючись вiд цих безнастанних i запопадливих пошукiв, збагнувши, як мало втiх обiцяе йому життя i наскiльки краще було б раз i назавше покiнчити з ним, нiж повсякчас ловити дрижаки, втiкач сам погукав верхiвцiв i вiдкрив iм свою схованку, охотою здавшись на iхню люту муку, аби звiльнити iх i самого себе вiд подальших злигоднiв. Стромляти шию у ворожий зашморг – лiк, мабуть, занадто сильноi дii, проте лiпше його зажити, нiж чекати у постiйнiй тривозi лиха, на яке немае ради. Заходи безпеки, якими можна захищатися, дуже клопiтнi й непевнi, тож-бо лiпше набратися шляхетноi вiдваги i приготуватися до всього, що може статися, черпаючи певну втiху в тiм, що, може, не все ще втрачено.




Роздiл XXVI

Про виховання дiтей


Панi Дiанi де Фуа, графинi де Гюрсон



Я нiколи не бачив батька, який, хоч би його син був горбатий чи там шолудивий, не визнав би його через це за свого; не тому (якщо тiльки вiн не заслiплений батькiвською любов'ю), щоб вiн не помiчав цiеi ганджi, а тому, що це ж таки його кровинка! Так само я лiпше, нiж хтось iнший, бачу, що ця моя базгранина – лише химери людини, яка надгризла колись у дитинствi лишень шкуринку науки i зберегла в пам'ятi найзагальнiше i вельми невиразне уявлення про ii середину: трохи того, трохи того, а разом майже нiчого, одне слово, з-французька. Загалом беручи, я знаю, що таке медицина, правознавство, математичнi дii, i так само приблизно знаю предмети кожноi з цих наук. Зрештою також знаю, що науки загалом мають служити людям. Але залазити в iхнi хащi, кусати собi нiгтi, гибiючи за Аристотелем, монархом новочасноi науки, або заглиблюватися в якусь окрему царину я нiколи не намагався; i нема такоi дисциплiни, ази якоi я мiг би накреслити. Кожен учень середнього класу зумiе мiркувати вченiше вiд мене; знань би моiх не стало, аби екзаменувати його бодай з першого завданого йому уроку. А якби мене все-таки до цього змусили, я б, не маючи iншоi ради, вибрав би з такого уроку, та ще й зовсiм нездарно, якiсь загальники, щоб на них перевiрити, як вiн мiркуе, керуючись природженим здоровим глуздом: метода, незгiрш чужа для наших школярiв, нiж знов iхня – для мене.

Я не прочитав як слiд жодноi путньоi книжки, опрiч Плутарха та Сенеки, з яких черпаю, як данаiди[57 - Данаiди – у грецькiй мiфологii 50 дочок царя Даная, якi за батьковим наказом убили у шлюбну нiч своiх чоловiкiв. На покару iх засуджено в Аiдi вiчно наповнювати водою бездонну бочку.], невпинно наповнюючись i виливаючи iз себе всотане. Дещо потрапило звiдти на цей папiр, а так – майже нiчого в менi не осiло.

Історiя дае менi бiльший попас, так само й поезiя, в якiй я особливо кохаюся. Бо, за Клеантовими[58 - Клеант – фiлософ iз III вiку, очолив школу стоiкiв пiсля смертi Зенона.] словами, достоту, як голос, загнаний у тiсний канал сурми, вихоплюеться дужчим i пронизливiшим, так, на мiй суд, i думка, пробиваючись крiзь численнi поетичнi ритми, вилiтае з бiльшим iмпетом i стрясае мене куди глибше. Що ж до моiх природжених здiбностей (витвором яких е цi проби), то я вiдчуваю, що вони знемагають пiд тягарем цього задуму. Моя тяма i суд пробираються лише помацки, заточуючись, кульгаючи i шкопиртаючи; зайшовши навiть далi, нiж сподiвався, я все-таки не радiю; я не перестаю бачити перед собою обрiй, але якийсь млистий i невиразний, невловимий для мого ока. І хоч я збирався говорити вiльно про все, що тiльки спаде в голову, i використовувати при цьому лише власнi природнi данi, то, якщо менi трапляеться, а це бувае часто, знайти випадком у добрих авторiв тi самi iдеi, якi я намiрявся викласти (так, власне, було iз Плутарховими мiркуваннями про силу уяви), то до мене починае доходити, який я сiрий i кволий, неоковирний i тупий проти цих людей, i тодi мене огортае жаль до самого себе. Але воднораз я i втiшаюся, що моi думки мають честь збiгатися з iхнiми помислами i що я, хоч i десь iззаду, а все ж тюпаю за ними, притакуючи iм. А ще я пишаюся, до чого вдатний не кожен, що бачу, яка прiрва лежить мiж ними i мною. Тож-бо попри все я гоню i далi своi химери, хоч би якi хирлявi та нiкчемнi вони були, у такiй подобi, як вони законилися в моiй головi, не латаючи i не церуючи прогалин, якi вiдслонило менi порiвняння себе з вищезгаданими авторами. Треба мати мiцнi голiнки, якщо хочеш iти плiч-о-плiч з ними. Дурноверхi сьогочаснi писарчуки розцяцьковують сторiнки своiх творiв-одноденок цiлими уривками з античних авторiв у надii добути цим собi слави, а допевняються протилежного. Кричуща рiзниця у блисковi розуму робить iхню писанину такою тьмяною, млявою i незугарною, що вони бiльше на цьому втрачають, нiж виграють.

Тут е два протилежнi пiдходи. Фiлософ Хрисипп тулив у своi книжки не лише уривки, а й цiлi твори iнших авторiв, а до одноi втелющив навiть Еврипiдову Медею. Аполлодор[59 - Аполлодор – граматик i мiтолог атенський, жив у II ст. до Р. X.] сказав, що як одвiяти з його книг усе, що чуже, то зостанеться чистий папiр. Натомiсть ув Епiкура у трьохсот залишених ним томах не знайдеш жодноi цитати.

Якось менi довелося натрапити на один такий запозичений уривок. Я з позiхами гортав французький текст, безкровний, немiчний, геть пустопорожнiй i безглуздий, словом, iстинно французький. Аж це по довгiм i нуднiм порпаннi напав на щось прегарне, мальовниче, пишне, знесене аж до хмар. Якби я брався туди узвозом положистим, довго i марудно, усе було б гаразд. Але контраст виявився таким рiзким i раптовим, що з перших слiв я вiдчув, що злинаю до зовсiм iншого свiту. І безодня, з якоi я вибрався, здалася менi такою глибокою i далекою, аж менi пропала охота знову спускатися туди. Якби якусь зi своiх розправ я приоздобив такою перлиною зi скарбiв минувшини, це лишень вияскривило б нiкчемнiсть решти тексту.

Ганити в iнших власнi хиби, здаеться менi, так само не грiх, як ганити (що я теж роблю часто) чужi хиби в собi. Викривати iх треба всюди, викурюючи з усякого притулку. Отож я знаю, яке зухвальство з мого боку примiряти власне убозтво до крадених красот, намагатися зрiвнятися з ними, не без кволого сподiвання замазати очi своiм суддям. Моя ретельнiсть винагородить брак натхнення та сили. При цьому я не фехтую з тими досвiдченими герцiвниками по-справжньому, а тiльки роблю принагiднi випади, не сходжуся з ними сам на сам, а тiльки злегка iх черкаю, не так карбую з ними крок, як пробую його поставити.

Якби я потрапив устигати за ними, то напевняка був би на висотi; бо я загаюся з ними завше в тiм, у чому вони здаються найдужчими.

Натомiсть чинити так, як я бачу в iнших, убиратися в чужу лицарiю аж до самих пучок, мережити щось свое (а це легко в таких учених загальниках), уплiтаючи тут i там мудрiсть старожитнiх i привласнюючи ii собi потаймиру: це менi здаеться чимось ницим i нечесним – передусiм тому, що, не маючи нiчого за душею, коштом чого можна б творити, вони пнуться видати чужий товар за свiй; аби потiм (яке глупство!) вдовольнятися тим, що таким ошуканством добилися хвали чернi, ганьблячи себе в очах розумних людей, якi тiльки крутять носом на таку складену з лупу мозаiку; тимчасом як тiльки iхня похвала чогось справдi варта.

Щодо мене, то менi вiд такого просто з душi верне. Якщо я наводжу чужi слова, то лиш на те, щоб переконливiше висловити власну думку. Це не стосуеться центон[60 - Центона – твiр, складений з уривкiв, насмиканих у рiзних авторiв.], якi наводяться саме як центони, а не щось iнше. Замолоду я бачив мiж ними кiлька скомпонованих вельми премудро, як-от одна, оприлюднена пiд iменем такого собi Капiлупа[61 - Лелiо Капiлупi (1498—1560) – поет iз Мантуi, автор сатир проти ченцiв, написаних у формi центони.], не кажучи вже про центони старожитнi. Справжнi таланти здатнi виявити себе однаковою мiрою в такого роду творах, i в iнших творах, як, скажiмо, Лiпсiй[62 - Юст Лiпсiй (1547—1606) – славетний гуманiст нiдерландський, видавець давньоримських письменникiв.] у вченiй i старанно укладенiй збiрцi Полiтика.

Хай би там як, я хочу сказати: хоч би якi були моi дурницi, я не збираюся iх приховувати, як не приховував би портрета самого себе, лисого i шпакуватого, бо маляр намалював не якесь там вродливе обличчя, а мое власне. Такi моi настроi i моi пiдходи; я подаю все так, як думаю, а не як думати належить. Моя мета – показати самого себе; може, завтра я буду iнший, якщо якесь нове враження змiнить мене. Тож я не вбачаю в собi такого поважного автора, щоб менi конче мали вiрити, та й не прагну цього, вiдчуваючи, що надто погано освiчений, аби навчати iнших.

Одна читачка, яка ознайомилася з попереднiм роздiлом, свого часу сказала менi, що треба було б трохи ширше зупинитися на вихованнi дiтей. Отож, панi, якби я мав бiльше знань у цiй дисциплiнi, я не мiг би iх краще застосувати, як зробити подарунок тому дрiбнятковi, яке намiряеться незабаром живосилом видобутися на свiт iз вас (у вас надто гарна душа, щоб починати iнакше, як iз хлопчика). Адже спричинившись до вашого, панi, щасливого одруження, я маю якесь право прагнути величi та добробуту всього, що з нього постане. Я не кажу вже про те, що мое давне бажання прислужитися вам, панi, зобов'язуе мене зичити вам честi, добра й успiхiв у всьому, що вас стосуеться. Але, сказати по щиростi, я в тих матерiях мало що тямлю, знаю тiльки одне: в царинi людських знань нiщо не мае такоi ваги i не пов'язане з такими труднощами, як предмет виховання i навчання дiтей. Узяти, примiром, рiльництво: заходи для пiдготовки сiвби добре вiдомi й легкi для проведення, як i сама сiвба; але щойно посiяне зiйде, виникае потреба в безлiчi заходiв та в подоланнi багатьох труднощiв, щоб його зростити. Так само i з людьми: невеликий клопiт iх посiяти, але скоро вони вродяться, настае час невисипущоi працi, сповнений клопотiв та тривог, як iх виростити i довести до розуму.

Нахили об'являються в дитячому вiцi так несмiливо i невиразно, провiстi такi непевнi й оманливi, що важко скласти про них якусь тверду думку. Погляньте на Кимона, погляньте на Темiстокла та на тисячi iнших! Як вони мiняються у дитинствi! У ведмедяток або цуцикiв виявляються iхнi природнi нахили; проте люди, улягаючи своiм звичкам, переконанням та законам, легко стають невпiзнанними або маскуються. Тим часом вельми важко переробити те, що вкладено в людину самою природою. Ось чому, не знайшовши правильного шляху, люди тiльки труд i час марнують, муштруючи дiтей у тiм, до чого в них нема кебети. Опинившись у такiй скрутi, треба завжди скеровувати iх до найкращого i найкориснiшого i не дуже довiряти отим легковажним провiстям та ознакам, якi ми запримiтили у поводженнi дiтей. Менi здаеться, що навiть Платон у своiй Республiцi надавав iм занадто великоi ваги.

Панi, наука – пишна оздоба i напрочуд корисне знаряддя, надто ж для осiб, так високо пiднесених на щаблях фортуни, як оце ви. Справдi-бо, свого достеменного застосування вона не знаходить у руках людей ницих та пiдлих. Вона бiльше пишаеться, коли може надати своi засоби для ведення вiйни чи правування людом, з'еднання приязнi чужого володаря чи його пiдданцiв, нiж тодi, коли хто шукае дiалектичноi аргументацii чи хоче виграти позов у судi або прописати пiгулки. Отож, панi, оскiльки я гадаю, що, виховуючи дiтей, ви не забудете i цих можливостей науки, бо ви самi скуштували ii солодощiв i походите з роду, славного нею (адже ще збереглися твори давнiх графiв де Фуа, ваших, панi, i вашого мужа предкiв, а ваш вуйко Франсуа де Кандаль працюе вже в нашi днi над створенням нових, якi продовжать учену славу вашоi родини на довгi вiки), то я хочу висловити на порушену тему свою одним одну думку, суперечну повсюдному звичаевi; це й усе, чим я можу прислужитися вам у цiй справi.

Роля педагога, якого ви призначите i вiд вибору якого залежать плоди виховання, передбачае багато iнших завдань, але iх я не торкаюся, бо не зумiю тут сказати нiчого путнього. Що ж до питання, з якого я дозволю собi дати йому раду, то тут вiн також хай дослухаеться до мене лише тою мiрою, якою вона здасться йому слушною.

Хлопця високого колiна навчають наукам не ради зиску (бо така мета нiкчемна i не гiдна ласки та фавору Муз, до того ж стосуеться iнших i вiд iнших залежить), а також не про людське око, а для того, щоб вiн почувався певнiше, аби збагатив i прикрасив себе зсередини, радше прагнучи зробити з нього розвинену людину, нiж учену. Ось чому я волiв би, щоб йому якнайстараннiше вибрали вихователя, який був би головатий з природи, а не просто мав туго натоптану голову, який би вiдзначався i тим i тим, але зацнiстю та розумом ще бiльше, нiж голою вченiстю, i хай, виконуючи своi обов'язки, вiн застосовуе новий спосiб навчання.

Зазвичай нам лиш невпинно кричать у вуха, дослiвно вливають у нас знання, мов крiзь лiйку, а наше завдання тiльки повторювати те, що почуемо. Тож-бо я хотiв би, щоб вихователь поправив цю методу i щоб вiд самого початку згiдно з нахилами душi, яку йому припоручено, заходився прищеплювати самостiйнiсть, давати йому куштувати речi на смак, вибирати i розрiзняти iх, коли показуючи йому шлях, а коли даючи змогу шукати шлях самому.

Я не бажаю, щоб вихователь говорив усе сам i сам усiм орудував; хай вiн також вислухае свого учня. Сократ, а пiсля нього Аркесилай спершу давали висловлюватися учням, а вже потiм говорили самi. Часто авторитет наставникiв стримуе i позбавляе смiливостi учнiв. Цицерон, Про природу богiв, І, 5.

Хай вiн пускае учня трюхикати перед собою, аби могти оцiнити його крок i вирiшити, наскiльки йому самому треба стримуватися, аби пристосуватися до його сили. Не дбаючи про таку домiрнiсть, ми можемо все зiпсувати; вмiти ii визначити i розумно витримувати – це, як на мене, одне з найважчих завдань. Умiння опуститися до дитячих понять i керувати ними – прикмета великоi i дуже сильноi душi. Сам я певнiше i твердiше крокую пiд гору, нiж з гори.

Якщо наставники, як у нас заведено, навчають, ведучи той самий урок i дотримуючись того самого плану, цiлу купу умiв, таких вiдмiнних своiми здiбностями та пiдготовкою, то чи ж дивина, що в усьому тлумi трапляються заледве двое чи трое дiтей, здатних щось узяти для себе з iхньоi науки.

Хай вихователь вимагае вiд учня не лише слiв вивченого матерiалу, а також i його сенсу та змiсту його i судить про принесену користь за свiдченням не його пам'ятi, а його життя. Те, чого вiн навчае, хай вiн покаже йому в сотнi пiдходiв, застосованих до сотнi розмаiтих предметiв, аби переконатися, чи добре учень сприйняв i засвоiв матерiал, i оцiнити його успiхи за платонiвською педагогiчною методою. Якщо хто вертае iжу в такому виглядi, як спожив, це свiдчить про ii нестравнiсть i грубiсть. Шлунок не впорався, якщо грунтовно не переробив як маси, так i форми того, що вiн мусив перетравити.

Наша душа керуеться лише чужим авторитетом, спутана i заполонена чужими настановами, зневолена й уярмлена прикладом iнших. Нас так засупонено в шлейки, аж нам уже не хист ходити вiльно; сила наша i свобода пропали: iм зроду не позбутися опiки. Сенека, Листи, 33. Я близько знав у Пiзi одного достойного мужа, який так шанував Аристотеля, що головним догматом його вiри було: «Пробою i мiрою слушностi всiх понять i будь-якоi iстини е згода з Аристотелевою наукою; поза нею все лише химера та бридня, бо вiн усе зглибив i все передбачив». Це його твердження, зiткнувшись зi своiм аж надто вже узвичаеним антидотом, стало причиною великого непорозумiння з римською iнквiзицiею, i втекло багато води, поки вiн викрутився з цiеi халепи.

Хай учитель радить вихованцевi усе в головi просiювати крiзь сито; хай нiчого не втокмачуе йому, спираючись на свiй авторитет i знання. Хай не перетворюються на догмат Аристотелевi засади чи там максими стоiкiв або епiкурейцiв; краще йому викласти рiзнi погляди; а учень, як зможе, зробить свiй вибiр; а нi, то хай залишаеться з сумнiвами. Тiльки дурнi впевненi й рiшучi.



Не менше, нiж знання, мене втiшае сумнiв.

    Данте, Пекло, XI, 93

Якщо учень осягне думки Ксенофонта i Платона власним розумом, вони вже будуть не iхньою власнiстю, а його. Хто слiпо йде за iншим, той iде за нiчим; вiн нiчого не знайде, бо нiчого й не шукае. А ми не пiд царем; хай кожен сам собою управляе. Стека, Листи, 33. Хай, принаймнi, знае, що вiн знае. Вiн повинен пройнятися духом цих любомудрiв, а не повторювати iхнi сентенцii. А потiм при бажаннi хай смiливо забувае, звiдки iх узяв, але хай умiе мiцно iх засвоiти. Істина та умовивiд – то спiльне добро всiх i не бiльше належить тому, хто iх висловив ранiше, нiж тому, хто – пiзнiше, потiм. Те-то й те-то сказане так само у Платановому дусi, як i в моему, оскiльки вiн i я розумiемо i бачимо його однаково. Бджоли перелiтають iз квiтки на квiтку, аби робити з них мед, що належить iм; це вже не тим'ян i не материнка. Так само й учень нехай переробить i стопить водно запозичене в iнших, перетворивши його на власний твiр, тобто на свiй суд. Виховання, праця та наука мае на метi сформувати його. Хай вiн приховуе, чим собi пiдсобив, i появляе лише те, що сам з усього зробив. Дерii та позичальники виставляють напоказ своi палаци i здобутки, а не те, що вони злупили з iнших. Так само ви не бачите базаринок i почесток, пiднесених радцi трибуналу; ви бачите лишень, як шанують i вiншують його самого та його родину. Нiхто не оприлюднюе своiх прибуткiв, але всяк хвалиться своею маетнiстю.

Який зиск iз нашоi науки? Ми повиннi стати кращими й розумнiшими.

То розум, твердить Епiхарм[63 - Епiхарм – давньогрецький комедiограф.], усе бачить i чуе, то вiн з усього користае, вiн дiе i пануе; решта все слiпе, глухе й бездушне. Звiсно, ми робимо його послужливим i полохливим через те, що не даемо йому чинити, як мовиться, своiм богом.

Хто коли-небудь спитав учня, якоi вiн думки про риторику чи граматику або про якусь Цицеронову сентенцiю? Їх утовкмачують нам у голову вже готовенькими, уподiбнюючись до якихось оракулiв, в яких лiтери та склади i становлять саму сутнiсть. Знати напам'ять ще не означае знати; це означае – лише держати в головi те, що в неi покладено на схов. Якщо хто знае що направду, то розпоряджаеться ним, не озираючись на заднi колеса, не звертаючи погляду на книжку. Жалюгiдна вченiсть – ученiсть чисто книжна! Гадаю, вона мае правити – як радить Платон – за оздобу, а не за пiдмурок; незламнiсть духу, вiрнiсть даному слову, щирiсть – ось правдива фiлософiя; а науки, спрямованi на щось iнше, тiльки шарило.

Хотiв би я знати, чи Палюель або Помпей, отi пречудовi танцюри сьогодення, навчили б нас своiм скокам, лише проробляючи iх перед нами i не змушуючи нас рухатися? А тим часом отi недолугi вчителi збираються розвивати наш розум, не розбуркуючи його. Хто може навчити правувати конем, владати списом, лютнею або голосом без усякого вишколу, або навчити добре мiркувати i добре мовити, не вправляючись нi в красномовствi, нi в розправах? Бiгме, у добрiй науцi все, що впадае нам до вiч, може правити за вчену книжку: витiвка пахолка, глупота джури, балачки бенкетарiв – усе це пожива для розуму.

Особливо тут корисне спiлкування з людьми та вiдвiдання чужинецьких земель: не на те, аби звичаем нашоi шляхти привозити з них лишень вiдомостi, скiльки крокiв завдовжки Санта Ротонда або в яких пишних пiдштанках ходить iмосць Лiвiя, чи, подiбно до iнших, наскiльки на якiйсь старiй руiнi лик Нерона довший чи ширший вiд його подоби на тiй чи тiй медалi; а на те, щоб перебрати в них дух народiв i iхнi звичаi та щоб немовби вигострювати i шлiфувати власний мозок об чужий. Я хотiв би, щоб нашого вихованця починали отак возити з малого малку i насамперед, – аби одним пострiлом двох зайцiв убити, – до краiв, чия мова найдальша вiд нашоi, бо ж як не наламати язика заздалегоди, пiзнiше йому важко до неi призвичаiтися.

Недарма кажуть, що негаразд плекати дитятко пiд опiкою отця-неньки. Вроджена любов робить iх м'якими i слабкими, навiть найрозважливiших. Вони не годнi анi картати за переступи, анi допускати, аби дитя виховувалося по-спартанському, як годилося б, i наражалося на певнi небезпеки. Вони не можуть попустити, щоб син вертався спiтнiлий та закурений з якихось управ, пив гаряче чи холодне, або бачити його на норовистому конi, чи зi шпадою у герцi з досвiдченим фехтувальником, чи уперше взятою до рук аркебузою. Іншоi ради нема: хто хоче виховати сина людиною в цiлковитому розумiннi, не може панькати його в замолоду; часто, хоч-не-хоч, треба дiяти за приписом медицини:



Пiд голим небом хай у тривогах вiн

Життя проводить.

    Горацiй, Оди, III, 2, 5
    Пер. Андрiя Содомори

Замало гартувати душу, треба ще загартувати й м'язи. Душа була б надто обтяжена клопотами, якби не знайшла пiдсобки; на неi тодi лягае надсильний тягар, бо вона несе його за двох. Я знаю, як непереливки моiй душi в товариствi занадто нiжного та вразливого тiла, яке так даеться iй узнаки, i, читаючи книжку, я часто помiчаю, як те, що в них виставляеться за велич душi та вольовий гарт, куди бiльше залежить вiд товстоi шкiри та широкоi костi.

Я бачив людей, чоловiкiв, жiнок та дiтей, змалечку вихованих так, що для них удар кийком означав менше, як для мене щиголь; дiставши в шкуру, вони навiть не поморщаться. Коли атлети у витривалостi змагаються з фiлософами, то тут даеться взнаки бiльше гарт м'язiв, нiж гарт душi. Навичка перетерплювати працю в потi чола – це навичка перетерплювати бiль: праця гартуе чутливiсть до болю. Цицерон, Тускуланськi розмови, II, 15. Вихованця треба пiддати мозольним трудам суворих управ, аби привчити до викручування членiв, штрикань, припiкань залiзом, словом, до ув'язнення i тортур. А що ж? На таке вiн також може наразитися, адже бувають часи, коли воно загрожуе як злому, так i доброму, прикладiв не бракуе! Хто зневажае закони, той найпоряднiшим людям загрожуе хлостою i мотузом.

Ба бiльше, приявнiсть батькiв пiдривае i вчительський авторитет, який мае бути незаперечний. До цього треба додати, що пошана, якою молодик тiшиться у домiвникiв, усвiдомлення багатства та потуги свого роду – це все, на мою думку, неабиякi перешкоди в юному вiцi.

У життевiй школi спiлкування з людьми я не раз примiчав одну ваду: замiсть намагатися пiзнати iншого, ми все влаштовуемо так, щоб самим похизуватися, i бiльше дбаемо про те, аби виставити на продаж власний товар, анiж купити для себе новий. Мовчанка та скромнiсть – це прикмети вельми пожиточнi у громадi. Треба вимуштрувати хлопця так, щоб вiн був ощадний i стриманий, користаючи зi своеi науки, як ii вже набуде; щоб не переймався дурницями та нiсенiтницями, висловленими при ньому: адже негречно i нечемно вiдпихати все, що нам не до мислi. Хай вiн спокiйно ставиться до того, що його хтось поправляе, i не ганить iншого за те, чого сам волiе не чинити; так само хай не стае цапки проти того, що в нас – рiч свiтова. Мудрим можна буть без чванi i пихи. Сенека, Листи, 113. Хай уникае повчальних i непристойних манер, дитинноi амбiцii виокремитися i здатися розумнiшим за iнших, а також пошукiв слави у лайцi та претензii на нове слово. Тiльки великi поети можуть дозволяти собi вiльнощi у своiй штуцi – так само едино великi й високi душi можуть ставити себе вище за те, що заведено. Якщо Сократ чи Аристипп учинили щось проти звичаiв та усталених засад, не думай, що й тобi це вiльно. Такi вiльнощi вони заслужили своiми великими i боговитими прикметами. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Хай вихованця навчать заходити в суперечку чи розмову, лише коли йому зустрiнеться гiдний суперник; у такому разi хай вiн не вдаеться до всiх аргументiв, якi можуть йому прислужитися, а лише до найсильнiшого з них. Треба його навчити добирати i вiдсiювати доводи, а також не забувати у диспутi про його мету, а отже, й стрункiсть. Особливо хай привчать його, щоб умiв програвати i складати зброю перед iстиною, щойно вiн ii постереже, байдуже, об'явилася вона його супротивниковi чи сяйнула йому самому. Адже вiн не сходить на катедру, щоб виголошувати завчену лекцiю; так само не зобов'язаний вiн обстоювати те, що йому здаеться неслушним. Вiн також i не з тих, хто за готiвку продае право признатися до своеi вини i спокутувати ii. Не змушуе його жодна конечнiсть обстоювати i боронити все, що йому велено i приписано. Цицерон, Академiчнi питання, І, 41.

Якщо його вихователь сповiдуватиме такi лихi погляди, вiн виховае свого учня вiрним, прихильним i мужнiм служником свого володаря; але й остудить у ньому бажання бути прихильним до нього iнакше, нiж з уваги на суспiльну повиннiсть. Окрiм iнших болячок, якi допiкають нашiй свободi з узяттям на себе iнших особливих зобов'язань, думка найнятоi i купленоi людини або не така щира i вiльна, або може стягнути на неi закиди в зухвальствi i невдячностi. Щирий дворак не може мати анi права, анi бажання говорити про свого пана iнакше, як тiльки прихильно; адже той серед тисяч пiдданцiв вибрав його, аби тримати при собi i годувати власною рукою. Ця ласка i ця вигода, природно, витравляють iз нього щирiсть i заслiплюють його. Тим-то ми бачимо, що мова цих людей зазвичай рiзниться вiд того, що говорять люди iншого стану, i не будить великоi довiри, коли перекидаються на цю тему.

Хай сумлiння та цнота променiють у словах нашого молодика i хай лише розум буде йому за провiдника.

Хай йому прищеплюють те, що визнати огрiх, помiчений у своiх висловлюваннях, навiть як його не зауважив нiхто, окрiм нього, свiдчить про його розум та щирiсть, а це головне, до чого вiн повинен прагнути; що впиратися у своiх заблудах i чiплятися за них – примiтивнi бзики, притаманнi всiм ницим душам; зате схаменутися i поправитися, облишити боронити неправе дiло в розпал суперечки – прикмети рiдкiснi, цiннi й гiднi фiлософа.

А ще його слiд навчити, аби в товариствi вiн спостерiгав за всiма; адже я помiчаю, що на найвищих стiльцях зазвичай сидять люди найнедолугiшi i що доля ущедряе своею ласкою не за розумом. Не раз я був свiдком: коли на покутi балакали про красу гобелену чи смак мальвазii, пробчували багато дотепного з того, що лунало на сiрому кiнцi. Хай вiн усвiдомить, чого вартий усяк: воляр, муляр, мандрiвець; треба скористатися з усього i взяти вiд кожного те, чим вiн може похвалитися, – у господарствi придасться все; навiть глупота i чужi хиби можуть бути за науку. Зважуючи манери i поводження кожного, вiн розбуркае в собi охоту наслiдувати добряг i зневажати нiкчем.

Хай наставник прищепить його уму шляхетну цiкавiсть; хай вихованець розпитуеться про все, що тiльки спiткае незвичного довкола себе, хай придивляеться до всього; будинок, водограй, людина, давне бойовище, мiсце, де ступала нога Цезаря чи Карла Великого;



Де земля льодом крiпне, де аж репае з жару

І де вiтер жене твiй парус додому.

    Проперцiй, IV, З, 39

Хай вiн довiдуеться про звичаi, могуть та укладенi спiлки того чи того князя: це все речi прецiкавi й страх кориснi.

Зрозумiло, у те спiлкування з людьми треба включити, i то насамперед, тих, хто живе лише у пам'ятi книжок. Хай молодик за посередництвом iсторii заглибиться у великi душi найблискучiших вiкiв. Хтось скаже, що це марна трата часу, зате iнший побачить у цьому неабияку користь. За Платоном, тiльки цю науку й шанували лакедемоняни. Яким пожиточним стане для нього читання Життеписiв нашого Плутарха! Але хай мiй наставник не спускае з очей кiнцевоi мети своеi мiсii: нехай вiн утовкмачуе учневi в помку не так дату руйнування Картагени, як звичаi Ганнiбала та Сципiона; не так те, де упокоiвся Марцелл, як те, чому саме на такий кiнець вiн зовсiм не заслуговував! Хай вiн знайомить його не так iз подiями, як iз думками про них. Це, як на мене, з усiх предметiв саме той, який нашi уми мiряють найрозмаiтiшими мiрками. Скажiмо, у Тита Лiвiя я вичитав сотнi речей, яких хтось iнший не вичитав; Плутарх вичитав ще сто, окрiм тих, що вичитав я, i, може, окрiм тих, що вклав у своi твори. Для одних це суто граматична вправа, для iнших анатомiя фiлософii, з допомогою якоi ми засягаемо в найтемнiшi закамарки нашоi iстоти. У Плутарха е чимало вичерпних розправ, гiдних того, щоб iх собi запозичити; адже, як на мене, це достеменний майстер у своему ремеслi; але е в нього й тисячi iнших мiсць, яких вiн лише ледь торкаеться: ось, показуе вiн пальцем, куди нам слiд iти, якщо матимемо охоту; iнодi, в чомусь найживотрепетнiшому, вiн обмежуеться лише натяком. Треба тi мiсця вихоплювати звiдтам i повиставляти напоказ. Так, скажiмо, реплiка про те, що азiйцi служили одному пановi тому, бо не вмiли вимовити одного-однiсiнького складу нi, – цi слова, можливо, дали Ла Боесi[64 - Етьен де Ла Боесi (1530—1563) – Монтенiв друг, великий французький гуманiст.] тему та привiд для написання Рабства зi своеi волi. Так само iнодi вiн вилущуе з життя якоiсь людини один дрiбний учинок чи слово, вартi цiлоi розправи. Шкода, що люди такого великого розуму так люблять стислiсть: звiсно, iхня слава на цьому виграе, але ми втрачаемо. Плутарх волiе, щоб ми величали його за розум, а не за знання; вiн волiе залишати нас у голодi, анiж у переситi. Вiн знае, що навiть у добрих речах можна набалакати чимало зайвого i що Олександрит цiлком слушно закинув тому, хто виголошував перед ефорами дотепну, але задовгу промову: «О чужоземцю, ти говориш те, що треба, але не так, як треба». Хто худий тiлом, затушковуеться по саме нiкуди; хто вбогий думкою, дметься словами.

Обертаючись у свiтi, людський розум набувае благословенноi ясностi. Всi ми схильнi замикатися та поринати в себе i бачимо не далi свого носа. У Сократа якось запитали, звiдки вiн, i почули у вiдповiдь не: «З Атен», а: «Зi свiту». Вiн, чий ум був ширший i гострiший вiд нашого, увесь свiт сприймав як рiдне мiсто й обдаровував своiми знаннями, спiлкуванням та прихильнiстю весь рiд людський: не так, як ми, бачачи лиш те, що тичеться до нас самих. Коли в моему селi вимерзае винна лоза, панотчик пояснюе це гнiвом Господнiм проти роду людського i гадае, нiби людожерiв на тому кiнцi свiту напала фолiкулярна ангiна. Хто, дивлячись на нашi горожанськi вiйни, не гукне: все пiшло шкереберть, не за горами день Страшного суду! – забуваючи, що бували ще страшнiшi лихолiття i що десять тисяч краiн свiту сiеi хвилi гараздують? Я ж, споглядаючи нашу сваволю та безкарнiсть, дивуюся, що вони ще м'яко i лагiдно виявляються. Кого по головi тне град, тому здаеться, буцiмто по всiй пiвкулi лютують хвища та буря. Один савоець вирiк: якби отой дурило, король французький, умiв розпоряджатися, то, може, став би маршалком у мого дука. Савоець не мiг собi уявити чогось величнiшого за власного пана! Самi про це не здогадуючись, у такiй самiй оманi перебуваемо i ми, а вона, ця омана, вельми шкiдлива i таiть у собi цiлу купу наслiдкiв. Але хто собi уявить, як на мальовидлi, великий образ матiнки-природи, у всьому ii маестатi, хто вичитае в ii ликовi безконечно мiнливi й розмаiтi риси, хто узрiе у нiй себе, ба не тiльки себе, а й цiле королiвство, нiбито цяточку, пришпилену тонесеньким гострячком, той здатний бачити речi в iхнiх справжнiх розмiрах.

Цей великий свiт, на думку багатьох мудрецiв, ще й множинний, бо вони мають його лише за одну з вiдмiн усього роду, – ось верцадло, в яке треба вдивлятися, аби добре пiзнати самих себе. Отож я прагну, аби це була книжка для мого учня. Сила-силенна розмаiтих характерiв, сект, мiркувань, переконань, законiв та звичаiв – усе навчае нас розумно судити про власнi й наламуе наш розум розумiти свою недосконалiсть i природну немiч, а це наука аж нiяк не благенька. Численнi струси та крутi змiни у громадському життi навчають нас не вельми пишатися собою. Стiльки iмен, стiльки звитяг та пiдбоiв, похованих у забуттi, у смiшному свiтлi виставляють нашi сподiвання увiчнити свое ймення захопленням у полон десяти комонникiв чи здобуттям курника, покликаного бути знаним опiсля тiльки своiм падiнням! Розкiш та пишнота стiлькох урочистостей в iнших державах, гордовитiсть i пиха стiлькох монархiв та дворiв гартують наш зiр, аби його не заслiпив блиск наших. Стiльки мiльйонiв людей, похованих перед нами, додае нам духу не боятися вiднайти таке добiрне товариство на тому свiтi. Так i з усiм iншим.

Наше життя, сказав Пiтагор, скидаеться на велике i людне зiбрання на Олiмпiйських iграх. Змагуни, аби добути собi слави, тренують тiло, баришники виносять на продаж товари. Але е i такi, вiрю, не найгiршi, якi не шукають тут жодноi користi, хiба що хочуть подивитися, як i чому робиться те-то й те-то, вони хочуть бути глядачами того, як живуть iншi, аби судити про iхне життя i вiдповiдно керувати своiм.

До життевих прикладiв дуже зручно можна долучити найспасеннiшi фiлософськi приписи, цей випробний камiнь людських учинкiв. Треба сказати хлопцевi



Чого прагнуть вiльно, що треба купити

На цей кутий грiш, чим жертвувать рiдним

Або батькiвщинi, ким нам велiв бути

Господь, яке мiсце вiдвiв мiж людей,

І хто ми такi, й пощо Бог нас явив?

    Персiй, III, 69

що таке знання i незнання, яка мета науки, що таке мужнiсть, помiркованiсть i справедливiсть, чим рiзняться мiж собою славолюбство i грошолюбство, неволя i послух, воля i сваволя, по яких ознаках пiзнаеться достеменна i тривала втiха, якою мiрою слiд боятися смертi, болю та ганьби,



…яку небезпеку як можна

Витримать чи оминути,

    Вергiлiй, Енеiда, Кн. III, 459
    Пер. Михайла Бiлика

якi пружини рухають нами i викликають стiльки розмаiтих струсiв. Менi здаеться, що першi знання, якими треба напоiти його розум, мають бути з тих, якi формують звичаi та судження, якi його навчать пiзнати себе, а також жити i вмерти гiдно. Згадуючи вiльнi мистецтва, почнiмо з того, яке робить вiльними нас самих.

Усi вони так чи iнакше слугують науцi життя та користi вiд нього, а втiм, i решта речей загалом пiдпорядкованi тiй самiй метi. Але ми оберемо те мистецтво, яке служить цiй метi i безпосередньо i з натури своеi.

Якби ми зумiли звести потреби нашого життя до iхнiх справжнiх i природних меж, то побачили б, що бiльшiсть чинних наук нам непотрiбнi i що навiть у тих, якi нам на щось придаються, безлiч марних нагромаджень i подробиць, якi лiпше б нам знехтувати, обмежившись, за Сократовою порадою, вивченням iстинно корисного.



Тож вiзьмися за розум!

Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволiкае —

Буде, як той селянин, що вичiкував, поки забракне

В рiчцi води, а та рiчка пливе й плистиме довiку!

    Горацiй, Послання, І, 2, 40
    Пер. Андрiя Содомори

Велике це глупство викладати дiтям



Який вплив мають Риби чи Лева знак сердитий,

Чи Козерог, що мие лоб у хвилях гесперiйських,

    Проперцiй, IV, 1, 85

оберти зiрок та рухи восьмоi сфери, перш нiж вони пiзнають своi власнi:



Чи мене обходять Плеяди i Волопасова зiрка?

    Анакреонт, Оди, XVII, 10

Анаксiмен писав до Пiтагора: «З якоi б то нетечi захоплюватися менi таемницями зiрок, коли в мене вiчно перед очима смерть або неволя?» Нiчого дивного: якраз тодi перськi царi готувалися до вiйни проти його краiни. Кожен мае сказати так: «Коли мене змагають амбiцii, хтивiсть, шал, забобони i сидить у менi стiльки ворогiв мого життя, на кий бiс менi морочитися тим, як рухаються свiтила небеснi?»

Пiсля викладу учневi, що йому потрiбно, щоб порозумнiшати i стати кращим, слiд ознайомити його з азами логiки, фiзики, геометрii та риторики. Хоч би яку вiн обрав тодi науку, маючи вже розвинений розум, вiн скоро дасть собi з нею раду. Напучувати його треба, вдаючись почасти до розмов, почасти до книжки. Учитель iнодi просто порадить йому потрiбного автора, а iнодi докладно розтлумачить йому змiст i суть книжки. Якщо учитель не досить обiзнаний iз книжками, аби знайти всi гарнi мiсця, то можна пiдпрягти до нього якогось очитаного письмака, який достарчить iх, скiльки вимагаеться, щоб вихованець мав належну поживу. Чи може хтось сумнiватися, що така наука легша i природнiша, нiж граматика Гази[65 - Газа – фiлолог вiзантiйський XV ст.]? Там знайдеш лише тернистi й нуднi приписи, марнi й засушенi слова; нема чим зацiкавитися, за що вхопитися. А тут наша душа дiстае чимало поживи, тут знайдеться де скубнути пашi, де й попастися вволю. Тут овоч куди соковитiший i дозрiвае помiтно швидше.

Дивно, але в наш вiк фiлософiя, навiть для людей розумних, лише порожнiй звук, щось фантастичне, без пожитку й без вартостi як у теорii, так i на практицi. На мою думку, причина цього – словеснi хащi, якi ускладнюють доступ до неi. Зле чинять тi, хто малюе ii дiтям неприступною панiею з похмурим, сердитим i грiзним обличчям. Хто ж нап'яв на неi цю фальшиву, збляклу i шпетну личину? Насправдi нема нiчого веселiшого, жвавiшого, радiснiшого, коли б не сказати, пустотливiшого, нiж вона. Фiлософiя звiстуе самi веселощi та святки. Якщо перед вами щось смутне i заклопотане, то фiлософiя тут i не ночувала. Деметрiй Граматик, спiткавши у дельфiйському храмi громадку фiлософiв, що сидiли разом, вирiк: «Або я помиляюсь, або, судячи з ваших таких спокiйних i веселих облич, ви провадите не знати що». На що один iз них, мегарiець Гераклеон, вiдповiв: «Нехай тi, хто з'ясовуе, чи футурум у словi валло мае подвiйну лямбду, або хто шукае походження компаративiв херiон i велтiон суперлятивiв хеiростон i велтiстон, морщать чоло, розмовляючи про свою науку. Що ж до фiлософських диспутiв, то вони мають здатнiсть тiшити i звеселяти тих, хто ними бавиться, а не захмарювати iм чоло та журити».



Бiль душi задави i сховай у хворому тiлi.

Задави i сховай свою радiсть/ Лице й так iх зрадить,

Як от багаття дим.

    Ювенал, Сатири, IX, 18

Душа, в якiй домуе фiлософiя, передае свое здоров'я i тiлу. Вона аж пишае спокоем i добротою. Вона лiпить на свiй образ i подобу нашу зовнiшнiсть, надаючи iй якоiсь думноi гiдностi, статечноi жвавостi й веселостi, вдоволеноi i доброзичливоi постави. Найвиразнiша ознака мудростi – це неодмiнна життерадiснiсть. Усе в нiй погiдне, як у понадмiсячному свiтi. То бароко i баралiптон, модуси силогiзмiв, замурзують i закiптюжують своiх шанувальникiв, а не вона: вони знають ii хiба що з чуток! Авжеж! ii ремесло – гамувати душевнi бурi, навчати голод i гарячку всмiхатися, i то не через якiсь уявнi епiцикли, а з допомогою природних i вiдчутних на дотик доводiв розуму. Їi мета – чеснота, що мешкае зовсiм не десь там, як навчають нас у школi, аж на вершку крутоi, кам'янистоi i неприступноi гори: тi, хто наближався до чесноти, навпаки, знають, що вона мешкае на гарнiй, родючiй i квiтучiй полонинi, звiдки внизу добре видно кожну рiч. Хто вiдае справжню дорогу, може дiйти до неi тiнявими плаями, встеленими дерниною i замаяними лучними квiтами, весело ступаючи схилом, що здiймаеться рiвненько та гладенько, на кшталт небесних сфер. Позаяк вони не спiзнали тамтоi найвищоi чесноти, гарноi, звитяжноi, любоi, розкiшноi i водночас мужньоi, тамтоi вiдданоi i непримиренноi ворогинi злостi, хмуростi, страху та примусу, що мае за провiдницю природу, а за товаришiв щастя i втiху; не пiзнавши ii, тi, кажу, в немочi своiй вимислили ii дурною, сварливою, примхливою, ущипливою, в'iдливою i притулили на крутiй скелi серед терня: страшило на пострах людям.

Мiй наставник, знаючи, що вiн зобов'язаний прищепити своему учневi ще бiльшою мiрою, нiж пошану до чесноти, нахил до неi, з'ясуе йому, що поети здебiльша йдуть за узвичаеною опiнiею, а також розтлумачить йому, що навiть боги своiм трудом i потом вимостили дорогу радше до алькова Венери, нiж до святинi Паллади. Коли ж молодик почне вiдчувати волю Божу, вiн вiдрекомендуе йому в ролi коханки Брадаманту або Анджелiку[66 - Брадаманта i Анджелiка – героiнi поеми Арiосто Роланд Несамовитий.]; першу в усiй ii безпосереднiй, не свiдомiй себе вродi, дiяльну, шляхетну, не дiвчачурку, але мужню, i другу, повну жiночоi знади, нiжну, делiкатну, гожу, занозувату; одну – перебрану в хлопця, накриту осяйним шоломом, другу – в дiвочому строi з перловою оздобою на головi; i вчитель випробуе його мужнiсть у самiй любовi, якщо юнак зробить вибiр, зовсiм iнший, нiж отой жiнкуватий фригiйський пастух.

Вiн уб'е йому в тямку нову науку: вартнiсть i досконалiсть правдивоi цноти криеться в легкостi, користi i розкошi ii практикування, тягар його такий зникомий, що воно приступне як дорослим, так i дiтям, як простакам, так i мудрецям. Знаряддя ii – помiркованiсть, а не сила. Сократ, ii перший улюбленець, навмисне зрiкся своеi сили, щоб наслiдувати ii природнiсть i лагiднiсть. Вона – мати-годувальниця всiх людських утiх. Надаючи iм гiдностi, вона робить iх чистими i безпечними; гамуючи iх, вона оберiгае iхню свiжiсть i охоту до них; виключаючи й осуджуючи деякi з них, вона загострюе наш потяг до дозволених нею; а залишае вона iх нам чимало, всi тi, що до любостi природi, залишае по-материнському донесхочу, а все ж не до переситу, все те, що не е проти природи. Адже ми не станемо правити, що звичайнiсть, яка уберiгае п'яного вiд оргii, ненажеру вiд нестравностi, а розпусника вiд лисоi як колiно гирi, е ворогом наших утiх. Якщо звичайне людське щастя розминаеться з нею, вона не прагне його або обходиться без нього i куе зовсiм iншу, власну, не таку хибку та мiнливу долю. Цнота вмiе бути багатою, потужною, ученою i спати на м'якому, пахучому ложi. Вона кохае життя, кохае красу, славу та здоров'я. Але ii головний i особливий обов'язок – навчати користуватися тими благами, а також умiти витрачати iх, зберiгаючи погiднiсть духу – вмiння хоч i не легке, але незмiрно шляхетне, без якого весь плин життя спотворюеться, каламутнiе, нiвечиться; i тодi вже аж нiяк нам не минути рифiв, хланей та потвор.

Якщо ж вихованець виявляе несподiванi для нас нахили, якщо вiн волiе радше почути побрехеньку, нiж повiсть про цiкаву подорож або, принагiдно, яке iнше корисне слiвце; якщо, почувши дрiб бубна, що розпалюе молодечий запал товаришiв, одверне вiд нього вухо i поверне його до iншого бубна, який кличе на виставу линкоскокiв; якщо йому не здасться солодшим i знадливiшим повертатися закуреним i звитяжним iз бойовища, нiж повертатися з пальмою першенства iз гри у м'яча або з танцiв, тодi я не бачу iншоi ради, окрiм такоi: хай учитель скрутить йому, коли нiхто не бачитиме, в'язи або вiддасть у якомусь торговому мiстечку в учнi до пекаря, хоч би вiн був i дуковим сином. Бо, за Платановим приписом, дiтей треба притаковляти у життi не за цнотами батькiв, а за цнотами iхньоi власноi душi.

Оскiльки фiлософiя навчае жити i оскiльки вiк дитячий черпае з неi користь не гiрше за iншi вiковi категорii, то чому б не прилучати до неi дiтей?



Поки глина м’яка i волога на крузi гончарнiм,

Поспiши, не втрачаючи митi, ii обробить!

    Персiй, III, 23

Учать нас жити потому, як життя вже минуло. Сотнi бурсакiв наживуть собi пранцi, перш нiж доберуться, студiюючи Аристотеля, до роздiлу Про помiркованiсть. Цицерон сказав, що, якби йому випало прожити й два життя, вiн не знайшов би часу на вивчення лiричних поетiв. А отi «мiдянi лоби» менi здаються ще непотрiбнiшими. Нашому хлопцевi треба поспiшати; адже для навчання йому вiдведено заледве першi п'ятнадцять-шiстнадцять рокiв життя, а решта належить дiяльностi. Вiддаймо ж цей короткий час на потрiбнi науки. Решта все дурницi! Вiдкиньте отi всi глевтякуватi мудрацii дiалектики, вiд яких наше життя анiтрохи не поправиться; вдайтеся до простих фiлософських розважань, зумiйте вiдповiдно iх добрати i прикласти; адже збагнути iх ще легше, нiж боккаччiвську оповiдку; дитятко, що ледве злiзло з мамчиних рук, уже наставлене сприймати iх куди охочiше, нiж науку письма та читання. Фiлософiя мае що сказати нам як на свiтанку життя, так i на його схилку.

Я згоден iз Плутархом, що Аристотель забавляв свого великого учня не так складанням силогiзмiв чи засадами геометрii, як чудовими приписами щодо доблестi, вiдваги, великодушностi, помiркованостi i безстрашноi певностi в собi; i озброеного ними послав ще хлопцем пiдбивати свiт, мавши тридцять тисяч пiших пiшаниць, чотири тисячi комонникiв i заледве сорок двi тисячi талярiв. Решту мистецтв i наук (зауважуе Плутарх) Олександер щиро шанував та хвалив за кориснiсть i приемнiсть, але хоч як у них кохався, сам не вельми охоче пiддався спокусi заходитися коло них.



Звiдси й черпай, юначе, пiдтримки для духу

І направи на шлях далекий до старощiв.

    Персiй, V, 64

Про те саме говорить Епiкур на початку листа до Менiкея: «Анi наймолодший не кривиться вiд фiлософii, анi найстарший не нудиться нею». Хто чинить iнакше, той немовби натякае, що не пора ще жити щасливо або що пора та вже минула.

Ось чому я не хочу, щоб мого хлопця тримали в неволi, не хочу давати його на поталу якомусь намаханому бакаляровi в лихому гуморi, не хочу нiвечити його душу, створюючи йому пекло i змушуючи, як це заведено в iнших, прiти, немов якому носiевi, чотирнадцять-п'ятнадцять годин денно. Так само я не бачу нiчого гарного i в тому, щоб вiн через свiй нахил до усамiтнення та меланхолii слiпав над книжками з тiею запопадливiстю, яку йому прищепили, а я його ще й хвалив: це зробило б його нездатним до спiлкування з людьми i вiдвернуло вiд цiкавiших занять. Скiльки-бо у своему життi здибав я людей збаранiлих через непогамовану жадобу знання! Карнеадовi[67 - Карнеад (219—125 до Р. X.) – грецький фiлософ, творець доктрини скептицизму.] вона так забила памороки, що вiн не знаходив часу стригти бороду й обтинати нiгтi. Не рвався б я також псувати шляхетнi звичаi молодика сусiдством чужого нехлюйства та брутальностi. Про французьку розважнiсть здавна ходить прислiв'я, що хоч вона й рано виявляеться, але недовго держиться. Справдi-бо, що можна у Францii знайти милiшого, нiж малi дiточки; але звичайно вони ошукують нашi надii i в дохожалому вiцi не тiшать нiчим видатним. Я чув вiд людей розумних, що колегiуми, куди iх вiддають у науку (вiд цих закладiв у нас аж роiться), i обертають iх таким робом у бевзiв.

Для нашого учня, байдуже, яку пору дня вiн зустрiчае, ранок чи вечiр, i де вiн опинився, в кабiнетi, у саду, за столом, у лiжку, на самотi чи в товариствi, усi години хай будуть однакi, а кожне мiсце придатне для навчання: адже фiлософiя, покликана як творець наших суджень i звичаiв бути головною його дисциплiною, надiлена привiлеем бути причетною геть до всього. Коли Ісократа-голосника попросили якось на учтi розказати про свое мистецтво, вiн вiдповiв, на думку всiх, дуже слушно: «На те, що я вмiю, зараз не час; зараз час на те, чого я не вмiю». Справдi-бо, частувати мудрими тирадами або диспутами компанiю, зiбрану веселитись i гуляти, було б бiгосом дуже несмачним. Те саме можна сказати про решту наук. Що ж до фiлософii, надто тiеi ii частини, де трактуеться про людину, ii завдання та обов'язки, то фiлософувати, на суд усiх мудрецiв, приемно i любо так само на фестинах та забавах. Платон запросив ii на свою учту, i ми бачимо, в який утiшний спосiб розважае вона зiбрання, хоча й заходить у найвищi й найспасеннiшi речi.



Знати повинен заможний i вбогий, чого, певно,

Нi молодий, нi старий зацурати безкарно не може.

    Горацiй, Послання, І, 25
    Пер. Андрiя Содомори

Отак наш учень напевняка марнуватиме менше часу за iнших. Але подiбно до того, як кроки, пройденi пiд час прогулянки в галереi, хоч би iх було утричi бiльше, нудять нас менше, нiж тi, що вiдмiрянi на дорогу в якесь потрiбне нам мiсце, так i урок, нагода для якого випала нiби ненароком, коли над нами не тяжiе анi час, анi мiсце, урок, проведений у поеднаннi з iншими нашими дiями, спливе зовсiм непомiтно. Навiть iгри та вправи становитимуть значну частину навчання: бiг, боротьба, музика, танцi, полювання, верхогони, шермицерiя. Я хочу, щоб доброзвичайнiсть, вихованiсть, фiзична кондицiя вдосконалювалися вкупi з душею. Адже ми маемо викохувати не саму душу i не саме тiло, а всю людину; не треба ii розполовинювати. І, як наполягае Платон, не можна плекати iх одне без одного, а, навпаки, слiд провадити iх рiвно, як пару коненят, запряжених в одне дишло. І, виходячи з науки цього мудреця, чи не здаеться нам, що вiн вимагае бiльше вiдводити часу для тiлесних вправ i бiльше дбати про них, гадаючи, що вкупi з тiлом гартуеться i дух, а не навпаки?

Окрiм того, виховання мае здiйснюватися з м'якою наполегливiстю, а не так, як це робиться зазвичай: замiсть заохочувати дiтей до наук, iм пiдносять iх як щось таке, що будить тiльки вiдразу i пов'язуеться з жорстокiстю. Вiдкиньте геть мус i принуку! Гадаю, нiщо так не занапащае i не нiвечить шляхетну змалку натуру. Якщо ви хочете, щоб вихованець боявся ганьби та кари, то не гартуйте його для перетерплювання iх: гартуйте його для перетерплювання спеки i холоду, вiтру, сонця та всякого лиха. Вiдiвчiть його вiд усього, що свiдчило б про його розпещенiсть та зманiженiсть; хай вiн буде невибагливий до того, в чому вiн ходить, у якому лiжку спить, що iсть i що п'е, привчайте його до всього. Хай вiн росте не мазуном i мамiем, а мiцним i дужим хлопаком. І дитиною, i дорослим, i старцем, я завше мiркував i судив так само. Але, крiм усього iншого, менi зроду не подобалася притаманна нашим колегiумам суворiсть. Менша шкода була б, якби наставники ставилися до своiх пiдопiчних трохи поблажливiше. Бо колегiум – справжня в'язниця i катiвня для молодi. Там ii пiдштовхують до грiха, караючи, перш нiж вона згрiшить. Зайдiть туди пiд час занять; ви почуете самi крики – крики катованих дiтей i крики вихователiв, оскаженiлих вiд гнiву. Чи можна у такий спосiб пробудити любов до наук у цих нiжних i лякливих душах, чи можна з роз'юшеною мордякою та канчуком у руцi чогось iх навчити? Що за дикий i згубний звичай! До цього додаймо (про що дуже влучно висловився Квiнтилiан): такий скажений деспотизм тягне за собою щонай-жалiснiшi наслiдки, а надто коли карати, як ми. Наскiльки пристойнiше було б усипати зали та класи квiтками i листям, нiж цурпалками закривавленого пруття! Я звелiв би там намалювати Радiсть, Утiху, Флору та Грацiю, як розпорядився у своiй школi фiлософ Спевсипп[68 - Спевсипп (394—334 до Р. X.) – грецький фiлософ, голова Академii пiсля Платона.]. Де для вихованцiв користь, там мае бути для них i втiха: треба пiдсолоджувати потрави, кориснi для дитини, i заправляти жовчю тi, що шкiдливi.

Вражае, яку велику турботу виявляе у своiх Законах Платон про втiхи та забави молодi у своiй державi; як докладно вiн розводиться про перегони, iгри, пiснi, стрибки i танцi, вiдзначаючи, що в старожитностi вони були пiд опiкою та патронатом самих богiв, Аполлона, Муз i Мiнерви. Вiн розводиться про це у тисячах приписiв для своiх гiмнасiй; книжнi знання його мало обходять, а поезiю вiн рекомендуе, либонь, тiльки з уваги на музику.

Усiляких особливостей i дивацтв у звичаях та способi життя належить уникати як чогось ворожого суспiльству. Хто не подивлятиме поведенцiю Демофона, маршалка Олександрового двору, який пiтнiв у затiнку i тремтiв iз холоду на сонцi? Бачив я й таких, хто запаху яблук боявся бiльше, нiж гуркоту гакiвниць, i таких, хто верещав, уздрiвши мишей, i таких, хто блював вiд самого вигляду сметани; i таких, хто не мiг бачити, як розпушують перину. Германiк, так той не зносив появи пiвня анi його кукурiкання. Можливо, тут криеться якась таемниця, але, як на мене, ii можна подолати, якщо вчасно взятися до дiла. Я виховав себе так (щоправда, не без труднощiв), що смак мiй, виймаючи пиво, дае собi раду з кожною поживою.

Замолоду тiло ще пiддатливе; його треба хилити до всiх форм та звичаiв. Якщо тiльки тримати в певних карбах хiть i волю молодика, можна смiливо привчати його до життя всiх народiв i людей, навiть, при потребi, до iхнiх вибрикiв та ексцесiв. Хай вiн принатурюеться до всiх звичаiв свого часу. Тодi вiн буде здатний робити геть усе, але нехай вiн робить лише добре.

Фiлософи навiть не схвалюють Каллiстена[69 - Каллiстен – фiлософ грецький, супроводжував Олександра Великого в його походах.], який утратив ласку свого пана, великого Олександра, через те, що вiдмовився бути йому за почаркiвця. Хай хлопець бавиться, жартуе, хай гуляе зi своiм владарем. Я хочу, щоб навiть у розпустi вiн заломлював мiццю та витривалiстю товаришiв. І хай нiкого не кривдить не за браком сили i вмiння, а лише за браком злосердя. Є чимала рiзниця мiж тим, що не хочеш робити зла, i тим, що не вмiеш. Сенека, Листи, 90.

Гадаю, я звеличив одного магната, з усiх у Францii найменш, може, охочого до таких вибрикiв, запитавши якось його у веселiй компанii, скiльки разiв у життi вiн напивався, перебуваючи на королiвськiй службi у Нiмеччинi. Вiн зрозумiв мене правильно i вiдповiв, що тричi, й одразу ж розказав, як це було. Я знаю таких, хто, не мавши таких здiбностей, попав у халепу, ведучи справу з цим народом. Часто я з подивом думаю про вдачу Алкивiада[70 - Алкивiад (бл. 450—404 до Р. X.) – атенський стратег пiд час Пелопоннеськоi вiйни. Виступив проти Сиракуз, потiм перейшов на бiк Спарти, згодом утiк до Персii.], який так легко вмiв принатурюватися без усякоi шкоди для свого здоров'я, щоразу перевершуючи iнших: пишнотою i лiпотою – персiв, суворiстю i стриманiстю – лакедемонян, чеснотливiстю – спартанцiв, гультяйством – iонiйцiв.



Будь-який стан Аристипповi личив, будь-яке мiсце.

    Горацiй, Послання, І, 17, 23
    Пер. Андрiя Содомори

Таким я хотiв би виховати i свого учня.



Хто ж окривае подвiйним плащем свою хвалену скромнiсть —

Хтозна, чи змiг би пiти вiн так легко по iншiй стежинi.

Роль багача, як i роль бiдака, залюбки вiн зiграе.

    Горацiй, Послання, І, 17, 25—25, 29
    Пер. Андрiя Содомори

Ось моi поради: краще скористае з них той, хто iх виконае, а не той, хто завчить. Як ви щось бачите, то й чуете; як ви щось чуете, то й бачите.

Крий Боже, каже хтось у Платона, аби фiлософувати означало лише опановувати всяку всячину i трактувати про ремесла!



Оте найвище мистецтво, мистецтво правильно жити, осягали вони не через ученi студii, а радше своiм способом життя.

    Цицерон, Тускуланськi розмови, IV, 3.

Леон, принц флiунтцiв, спитав якось у Гераклiда Понтiйського, яку науку, яку штуку вважае вiн за свое ремесло. «Я не знаю, – вiдповiв той, – жодноi штуки чи науки, я лише фiлософ».

Дiогена ганили – як смiе вiн, такий неук, лiзти у фiлософiю. «Тим бiльше пiдстав я маю лiзти в неi», – вiдгукнувся вiн. Гегесiй[71 - Гегесiй – грецький фiлософ III ст.]

попросив його щось йому почитати. «Ну й дивак! – вiдповiв тамтой. – Ти ж бо iси фiги справжнi й природнi, а не мальованi. То чому ж волiеш не правдивих дiянь, а iхнiх описiв?»

Хай учень вчиться не так вiдповiдати уроки, як утiлювати iх у життя. Хай вiн повторюе iх у своiх дiяннях. І тодi ми побачимо, чи вiн тямущий у своiх дiлах, добрий i справедливий у вчинках, чи виказуе розум i гожiсть у вiдгуках, витривалiсть у хворобах, скромнiсть у розвагах, помiркованiсть у втiхах, бережливiсть у господарствi, невибагливiсть у питвi та iжi, хоч би що то було: м'ясо чи риба, вино чи вода:



Хто знання мае не на показ, а вважае iх за правило життя,

хто тримае себе в руках i пiдкоряеться своiм засадам.

    Цицерон, Тускуланськi розмови, II, 4

Правдивим зерцалом нашого напряму думок е плин нашого життя.

Зевскiдам на запитання, чому лакедемоняни не викладають на письмi своiх засад мужностi i не дають iх читати молодi, вiдповiв: «Вони хочуть привчити iх до справ, а не до слiв». Порiвняйте спартанця п'ятнадцяти чи шiстнадцяти рокiв з котримось нашим латинiстом-бурсаком, який згаяв стiльки само часу лиш на те, аби навчитися язиком молоти! Свiт просто базiка язикатий; я ще не здибав когось радше маломовного, нiж багатослiвного. Напевно, пiвжиття у нас iде на балачки. Чотири чи п'ять рокiв нас навчають правильно розумiти слова i будувати речення, ще стiльки само – компонувати невеличкi розправи в чотирьох чи п'яти частинах i щонайменше останнi п'ять – вмiнню швидко зв'язувати i сплiтати цi розправи в одне цiле. Ет, до дiдька, лишiмо це тим, хто з цих фiглiв робить свое ремесло!

Їдучи якось до Орлеана, спiткав я на рiвнинi бiля Клерi двох регентiв, якi мандрували до Бордо на вiдстанi десь п'ятдесят ступнiв один вiд одного. Ще далi, за ними, я побачив загiн вiйська на чолi з ротмiстром, нинi вже небiжчиком, графом де Ларошфуко. Один iз моiх людей спитав у першого регента, хто той шляхтич. Регент, не зауваживши ззаду загону i гадаючи, нiби цiкавляться його колегою, вiдповiв кумедно: «Вiн нiякий не шляхтич, то граматик, а от я логiк». Отож ми, оскiльки намагаемося виховати не логiка чи граматика, а шляхтича, дамо iм розважатися скiльки заманеться; на нас чекають iншi справи.

Хай лиш наш вихованець гаразд наповнить своi думки змiстом, а слова прийдуть самi, а не захочуть прийти, то вiн виб'е силомiць. Я знаю таких, якi виправдуються, що не умiють висловитися, i показують на мигах, нiбито голова у них повна всяких чудових думок: та ба, не медоусти вони! Але це все блазенство! Знаете, в чому тут рiч? У iхнiх головах снують лишень якiсь тiнi безладних думок i безформних образiв, яких вони не зугарнi впорядкувати i з'ясувати; вони самi себе ще не розумiють. І хоч вони белькочуть щось наче вже готове родитися, ви бачите, що це бiльше схоже на зачаття, нiж на породи, i що вони тiльки вхопили шилом патоки. Сам я вважаю, та й Сократ це пiдтверджуе, що хто мае на думцi живий i ясний образ, той зумiе його передати хоч з-бергамська, а як нiмтур, то й на кивах i моргах:



Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволi надлинуть.

    Горацiй, Про поетичне мистецтво, 311
    Пер. Андрiя Содомори

Або, як не менш поетично висловився ще один автор у своiй прозi: Коли якийсь предмет зацiкавить i запалить душу, слова бiжать навзаводи. Сенека Старший, Контроверзи, III. Або ще один: Слова злiтаються на суть. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, III, 5. То байдуже, що ваш вихованець знаеться на аблативах, кон'юктивах, субстантивах i взагалi на граматицi не бiльше, нiж його льокай або вулична торговка оселедцями. Адже цей льокай i ця торговка, лишень дай iм волю, розiб'ють вам цiлий глек брехеньки i розминуться при цьому з правилами рiдноi мови не бiльше, нiж найкращий магiстер i бакаляр у Францii. Якщо ваш вихованець не знае риторики i не вмiе у вступi запобiгти ласки у ласкавого читальника – менше з тим! Яким-бо вбогим виявляеться весь той риторичний куншт перед силою переконання, яка б'е вiд простоi i щироi правди: отi кучерявостi можуть захоплювати тiльки невiгласiв, неспроможних стравити важчих i смачнiших потрав, як про це виразно говорить Афер у Тацита. Посли з Самоса прибули до Клеомена, спартанського царя, приготувавши гарну i довгу промову, аби пiдбити його на вiйну з тираном Полiкратом. Терпляче вислухавши iх до кiнця, Клеомен вiдрiк: «Щодо вашого зачину i вступу, то я iх забув, так само, як i середину; а щодо висновку, то я проти». Ото, на мiй смак, гарна вiдповiдь i добрий щиголь по носi панам ораторам!

А що ви скажете про ще один вислiв? Атенцi мали вибирати мiж двома архiтектами для зведення великоi будови. Перший, премудрий, виступив iз пишною, добре продуманою орацiею про те, яка мае бути ця споруда, i майже схилив люд на свою руч. Другий вiдбувся лише одним реченням: «Панове атенцi, що вiн сказав, те я зроблю».

Багато хто захоплювався красномовством Цицерона в пору його злету, а Катон лише смiявся i казав: «Потiшного ми маемо консула!» Влучний вираз чи дотеп завжди к строцi, байдуже, де його втулено – спереду чи ззаду. Як вiн не лiпиться нi до того, що йому передуе, нi до того, що йде за ним, то вiн гарний сам собою. Я не належу до тих, хто гадае, нiби для доброго вiрша досить доброго розмiру: хай поет подовжить собi короткий склад, якщо це йому до вподоби, менше з тим; якщо задум гарний, якщо вiн багатий на змiст i сенс, то я скажу: поет вiн таки путнiй, хоч i поганий вiршовник.



Гостре, живе мав чуття, лише вiрш уклав якось грубо.

    Горацiй, Сатири, І, 4, 8
    Пер. Андрiя Содомори

Можна, зауважуе Горацiй, згубити у творi всяке чергування i розмiри —



i мiсцями

Нашi слова помiняй: початкове хай стане кiнцевим —

В кожному словi, хоч як не розкидуй, поета впiзнаеш.

    Горацiй, Сатири, Г, 4, 57
    Пер. Андрiя Содомори

дарма, вiн через це не програе; частини самi собою залишаться гарнi. Ось що вiдповiв Менандер[72 - Менандр (бл. 343—бл. 291 до Р. X.) – давньогрецький поет-комедiограф, головний представник новоi аттичноi комедii. Зображував побутовi конфлiкти родинного життя.], як його лаяли, що вiн ще пальцем не кивнув, хоча вже наближаеться термiн подачi його комедii: «Вона цiлком створена i готова, треба лише доробити вiршi». Виносивши змiст i композицiю комедii у себе в головi, вiн уважав решту за дрiбничку. Вiдтодi як Ронсар i Дю Белле прославили поезiю французьку, я не знаю наймiзернiшого вiршомаза, який би не дув баньок слiв i не низав складiв, взоруючись на них: Бiльше дзвону, нiж: сенсу. Сенека, Листи, 40. Зроду не мали ми стiльки поетiв, як нинi iх розплодилося. І хоча вони легко опанували ритми згаданих поетiв, iм ще треба багато кашi з'iсти, щоб наслiдувати мальовничi описи одного i витонченi вимисли другого.

Ба, а що учворить наш вихованець, якщо хтось почне забивати йому баки софiстичними витребеньками якогось силогiзму: шинка схиляе до пиття, пиття вгамовуе спрагу, отже, шинка вгамовуе спрагу? Хай вiн iз того посмiеться. Куди дотепнiше смiшки строiти, нiж вiдповiдати на такi дурницi. Хай вiн скористаеться iз влучноi Аристипповоi реплiки: «На кий бiс менi його ще й розв'язувати, якщо й зi зв'язаним не обберуся клопоту?» Хтось напосiвся на Клеанта, озброiвшись дiалектичними викрутами. На це Хрисипп сказав: «Грайся в цi цяцьки з дiтьми, замiсть задурювати ними голову дорослоi людини!»

Якщо це закарлюцтво, цi заплутанi i каверзнi софiзми, Цицерон, Академiчнi питання, П, 24, заохотять учня видавати брехню за правду, то це й справдi небезпечно; але якщо вони не дають нiчого i викликають у нього лише смiх, я не бачу, чому б йому вiдступати перед ними. Бувають такi дурнi, що збочують iз дороги i накидають гака завдовжки чверть милi, ганяючись за дотепом, або тi, хто не добирае потрiбного слова для передавання сутi справи, а, навпаки, пристосовуе суть справи до готових слiв. Квiнтилiан, VIII, 3. Я куди охвiтнiш перекручу якусь добру сентенцiю, щоб вона пасувала до мого твору, нiж, погнавшись за нею, перекручу нитку своiх розумувань. Навпаки, то слова мають служити думцi i йти за нею, i там, де французька мова недолуга, хай допоможе гасконська. Я хочу, щоб перед вела сама суть справи, заповнюючи уяву слухача так, щоб вiн не зважав на слова. Мова, як на мiй смак, це мова природна i проста, як на паперi, так i на устах; сочиста i гостра, стисла i коротка, не так причепурена i пригладжена, як ядерна i могутня:



Врештi до смаку лиш такi слова, що вражають,

    Вiрш з епiтафii на могилi Лукана

радше кострубата, нiж нудна; вiльна вiд штучностi, невимушена, стихiйна, смiлива; щоб кожен клаптик ii жив своiм життям; не педантична, не чернеча, не сутяжницька, а радше солдатська, як називае Светонiй Цезареву мову, хоча менi невтямки, чому вiн ii так називае.

Я залюбки наслiдував ту навмисну недбалiсть, яку ми бачимо у нашоi молодi в убраннi: плащ, звислий на зав'язках, пелерина на одному плечi, брижатi панчохи, – це все вияв презирливоi погорди до чужинецьких строiв та витребеньок. Але ще доречнiше було б таке ставлення до мови. Всяка силуванiсть, надто за нашоi французькоi жвавостi й веселостi, не личить двораковi, а в монархii кожен шляхтич мае поводитися як дворак. Отож ми робимо правильно, трохи випинаючи простоту i недбальство.

Я не люблю тканини, де видно шви та вузлики, – подiбно до того, як хтось не захоплювався б тiлом, де можна перерахувати всi костi та жили. Мова, яка дбае про правду, мае бути проста i нехитра. Сенека, Листи, 75.

Проречистiсть шкодить самiй сутi справи, привертаючи до себе нашу увагу.

Як у вбраннi бажання вiдзначитися якимсь особливим i незвичним кроем видаеться чимось дитинним, так i в мовi: гонитва за новими зворотами i мало знаними словами походить iз якогось школярського марнославства. Чому б менi не послуговуватися мовою паризького базару? Аристофан[73 - Аристофан – граматик олександрiйський II ст. до Р. X.] Граматик попав пальцем у небо, ганячи Епiкура за простоту його мови i намагання говорити ясно – якраз у цьому й полягало його ораторське мистецтво. Наслiдувати мову зовсiм не важко – i цим одразу заражаеться весь загал; зате наслiдувати судження, думки – рiч забарнiша. Бiльшiсть читачiв, бачачи однаковi строi, дуже помиляеться, гадаючи, нiби пiд ними ховаються однаковi тiла.

Сили та м'язи не позичити; можна позичити лише плащi та вбори. Бiльшiсть тих, з ким я спiлкуюся, говорять тiею самою мовою, якою написано цi Проби, але я не знаю, чи й мислять вони однаково.

Атенцi, зазначае Платон, привченi дбати про багатство та гожiсть своеi мови, спартанцi – про ii лаконiчнiсть, а критяни – бiльше про щедрiсть думок, нiж про слова: цi найтямкiшi. Зенон хвалився, що в нього два рiзновиди учнiв: однi, вiн називае iх фiлологи, цiкавi пiзнати самi речi, i вони його улюбленцi; другi – логофiли, яких обходять самi слова. Це не означае, що красномовство не файна i не корисна рiч, а все ж вона не така файна, як ii розмальовують, i менi досадно, що на те, щоб його навчитися, йде все наше життя. Я волiв би насамперед добре знати рiдну мову, а також мову сусiдiв, з якими найчастiше маю до дiла.

Знання греки та латини – штука, безперечно, гарна й важлива, та вона даеться надто дорогою цiною. Я розповiм, як можна iх здобути куди легшим коштом, нiж звичайно, – цей спосiб випробувано на менi самому. Його може застосувати всякий, хто забажае.

Мiй покiйний батько, розпитавши якнайретельнiше знавцiв та науковцiв, як найлiпше вивчати мови, почув вiд них попередження про звичайнi тут перепони; його застерегли, що едина причина, чому нам несила осягти величi i мудростi давнiх грекiв та римлян, це тривалiсть вивчення iхнiх мов, тодi як iм самим вони не коштували анiнайменших зусиль. Сам я не вiрю, щоб то була справдi едина причина. Хай би там що, а батько зарадив собi тим, що просто з рук мамки, ще перш нiж мiй язик почав щось лепетати, вiддав мене пiд опiку нiмцевi (цей нiмець потiм помер у Францii славетним лiкарем). Мiй учитель зовсiм не знав нашоi мови, зате чудово орудував латиною. Приiхавши на запрошення мого батька, який створив йому всi умови для мого навчання, вiн не вiдходив вiд мене нi на крок. Нiмець мав при собi двох пiдмагачiв, не таких учених, як вiн, iх було приставлено до мене дядьками, i всi трое не озивалися до мене iнакше, нiж латиною. Що ж до решти домiвникiв, то тут дiяло непохитне правило: батько, матiр, служник повиннi були спiлкуватися зi мною за допомогою дещицi завчених латинських слiв. Аж дивно, як iм у цьому повелося. Батько i мати так опанували латину, що цiлком ii розумiли, а при потребi могли й порозумiтися нею; те саме можна сказати i про челядь, якiй доводилося мати справу зi мною. Коротко кажучи, ми так полатинились, аж наша тарабарщина поширилася на окiльнi села, де й досi зберiгаються завдяки частому вжитку латинськi назви деяких ремесел та вiдповiдного знаряддя. Особисто я навiть на сьомому роцi тямив францужчину чи перигорську говiрку не бiльше, нiж скiльки, скажiмо, арабщину. І завиграшки, без книжки, граматики, будь-яких правил, лозини та слiз я опанував латину, i в моiх вустах вона звучала не менш щиро, нiж у вустах мого напутника, бо я не знав нiчого iншого, щоб ii псувати та нiвечити. Для контрольних робiт iз письмого перекладу латиною доводилося давати менi текст не французькою мовою, як у школах, а кепською латиною, яку я мав довести до божеського вигляду. Нiкола Грушi, автор Де комiтiiс Романорум, Гiйом Герант, коментатор Аристотеля, Джордж Б'юкенен, великий поет шотландський, Марк-Антуан Мюре[74 - Грушi, Герант, Б'юкенен i Мюре – Монтеневi учителi в Бордоському колежi.], котрого Францiя та Італiя вважають за найкращого промовця нашоi доби, моi колишнi наставники – всi вони казали менi не раз, що в дитинствi я так легко i вiльно джеркотiв латиною, аж iм бувало лячно до мене пiдступитися. Б'юкенен, котрого я згодом зустрiв у почтi покiйного кардинала де Брiссака, признався менi, що лаштуеться писати твiр про виховання дiтей i хоче мiй вишкiл узяти за взiрець; вiн тодi виховував молодого графа де Брiссака, згодом уславленого своею мужнiстю та вiдвагою.

Щодо греки, якоi я майже зовсiм не знаю, то батько збирався навчати мене цiеi мови, застосовуючи геть-то новий метод: з допомогою гри та вправ. Ми вивчали вiдмiнки, граючись у них, як дехто вивчае математику та геометрiю, гуляючи, скажiмо, в дамки. Адже моему батьковi, окрiм усього iншого, радили приохочувати мене до науки i до виконання обов'язку, не гвалтуючи моеi волi й спираючись лише на мое палке бажання. Йому радили виховувати мою душу в лагодi, даючи iй цiлковиту волю, без примусу та суворостi. І вiн дбав про це так неухильно, що з огляду на думку декотрих авторитетiв, нiби для нiжного мозку дитини шкiдливо, якщо ii раптово будити вранцi, гвалтом i похапливо вириваючи з чiпких обiймiв сну (в який вони поринають куди глибше, нiж ми, дорослi), з огляду на iхню думку звелiв, щоб мене будили звуками музичного iнструменту i щоб у цей час бiля мене неодмiнно був хтось iз челядникiв.

Цього прикладу досить, аби судити про всю картину, а також аби скласти уявлення про турботливiсть i любов мого взiрцевого батька, котрому годi поставити на карб, що йому не пощастило споживати справедливих плодiв такоi пильноi своеi дбалостi. Двi обставини спричинилися до цього. По-перше, яловий i невдячний грунт. Хоч я i тiшився здоров'ям нiвроку i мав лагiдну та слухняну вдачу, а проте був таким м'ялом, вiдзначався такою сонливiстю i млявiстю, що не могли мене вирвати з моеi лiнi, навiть аби змусити трiшечки погуляти. Те, що я бачив, я бачив ясно, i пiд отою обважнiлою оболонкою вiддавався зухвалим мрiям та зрiлим як на своi роки думкам. Розум у мене був повiльний i посувався в розвитку лише остiльки, оскiльки його вели, схоплював я теж не з лету; дотепнiстю похвалитися я не мiг, до того ж я хибував на цiлковитий – просто фантастичний – брак пам'ятi. По-друге, як усi тi, кому нетерпеливиться чимшвидше одужати i хто хапаеться за першу-лiпшу пораду, мiй добряга-батько, потерпаючи, як би не зазнати краху в такому любому для його серця починаннi, пiшов зрештою на поводi в узвичаеноi думки, яка завжди вiдстае вiд тих, хто веде перед, робом журавлiв, що тягнуться за вожаем, i скорився звичаю, уже не оточуваний тими, хто пiдказав йому в Італii першi виховавчi настанови, звiдки вiн iх i вивiз. Отож батько послав мене, шестирiчного, до гiенськоi школи, на той час закладу в повному розквiтi, закладу найкращого у Францii. Навряд чи можна було додати ще щось до тих турбот, якими вiн мене там оточив, обравши найдостойнiших вихователiв, що опiкувалися мною окремо, i допевнившись для мене низки iнших, не передбачених у школах, пiльг. Але так чи iнакше, це була школа. Моя латина невдовзi пiдупала, i, вiдвикнувши користуватися нею в розмовi, я швидко дисквалiфiкувався. Тож-бо всi моi знання, набутi завдяки новiй навчальнiй методi, прислужилися менi лише на те, щоб я зразу перескочив у старшi класи. Але вийшовши зi школи тринадцятирiчним хлопцем з повним курсом наук (як у них це зветься), я, щиро кажучи, не винiс звiдти нiчого такого, чим мiг би пишатися.

Поривати до книг мене почало завдяки втiсi вiд оповiдок Овiдiевих Метаморфоз. Уже в сiм-вiсiм рокiв я зрiкався усiх забавок, аби тiшитися iхнiм читанням; окрiм того, що латина була для мене рiдною мовою, Метаморфози виявилися найлегшою з усiх вiдомих менi книжок, найдоступнiшою своiм змiстом моему ще незрiлому розумовi. Що ж до всiляких там Ланселотiв Озерних, Амадiсiв, Гюонiв Бордоських та iнших плюгавих книжчин, якими захоплюються замолоду, то я про них тодi й не чував (та й нинi гаразд не знаю, об чiм вони) – так суворо мене вишколили. Натомiсть до iнших обов'язкових дисциплiн я ставився аж надто недбало. Але тут мене врятувало те, що мiй напутник був розумний i дивився крiзь пальцi на цi та iншi моi грiшки. Завдяки цьому я проковтнув усю Берилiеву Енеiду, потiм Теренцiя, Плавта, нарештi, iталiйськi комедii, страх цiкавi для мене своiм змiстом. Якби вихователь виказав тупу упертiсть i не давав менi читати, я б винiс зi школи лише люту ненависть до книжок, – подiбно до майже всiх наших паничiв. Та вiн поводився вельми мудро. Вдаючи, нiби нiчого не бачить, вiн ще дужче розпалював мiй читацький апетит, дозволяючи ласувати книжками лише потаенцi й лагiдно змушуючи мене виконувати обов'язковi уроки. Адже в тих, кому батько доручав мое виховання, вiн волiв шукати насамперед добродушнiсть i м'якiсть вдачi. Я ж, зi свого боку, не мав iнших вад, окрiм оспалостi та лiнi. Боятися треба було не того, що я вчиню щось погане, а того, що я битиму байдики. Нiщо не показувало, що я буду лихий, натомiсть про те, що стану пустоцвiтом, промовляло все. Менi загрожувало не лиходiйство, а неробство. І так воно, бачу, й сталося. Ось якими закидами найчастiше натуркують менi вуха: ледачий, байдужий до родинних i товариських обов'язкiв, а також до громадських; надто поглинутий собою. Навiть тi, хто найменше до мене прихильний, не скажуть: яким правом вiн собi оте присвоiв? Яким правом нiчого не заплатив? Вони кажуть: чому вiн нiчим не поступаеться? Чому нiчого не даруе?

Буду радий, якщо й надалi менi робитимуть лише такi, породженi особливою вимогливiстю, закиди. Та дехто несправедливо вимагае вiд мене, щоб особисто я робив те, що вони зобов'язанi робити самi. Гудячи мене, вони заздалегiдь вiдмовляються належно оцiнити будь-який мiй добрий вчинок i висловити менi подяку, яка була б лише справедливою даниною. Крiм того, я прошу врахувати, що всяке мое добре дiло мае цiнуватися тим бiльше, що сам я менше за абикого користувався чужим добродiйництвом. Я можу тим вiльнiше розпоряджатися своiм майном, чим бiльше воно мое. І якби я любив розписувати все, що роблю, то мiг би легко вiдмести адресованi менi докори. А декому з цих панiв я ще й зумiв би завиграшки довести, що вони роздратованi не так тим, що я роблю не досить багато, як тим, що я мiг би зробити куди бiльше.

Воднораз моя душа сама по собi зовсiм не була позбавлена сильних iмпульсiв, а також чiткого i ясного погляду на доколишнiй свiт, який вона зовсiм непогано розумiла i якому в самотностi, нi з ким не спiлкуючись, дала оцiнку. І мiж iншим, я справдi думаю, що вона нездатна була б схилитися перед силою та примусом.

Чи слiд менi згадати про ще одну свою здiбнiсть, виявлену в дитинствi? Менi притаманне вмiння вживатися у виконуванi ролi. Бо ще в ранньому вiцi



Менi дванадцятий пiшов в ту пору рiк

    Вергiлiй, Еклоги, VIII

менi доручали ролi героiв у латинських трагедiях Б'юкенена, Геранта i Мюре, якi вельми успiшно ставилися в нашiй гiенськiй школi. У цiй справi наш ректор Андреа де Гувеа[75 - Андреа де Гувеа – принципал чи директор Гiенського колежу в Бордо.], як i в усьому, що стосувалося його обов'язкiв, не мав собi рiвнi у всiй Францii. Так ось, на цих виставах мене вважали за найкращого актора. Таких аматорських постанов я нiзащо не гудив би, якби вони набули поширення серед дiтей вельможних домiв. Згодом менi доводилося бачити i наших принцiв, якi вiддавалися грi на сценi, нагадуючи цим декого зi старожитнiх, грi, що робила iм честь i приносила успiх.

У Давнiй Грецii вважалося цiлком пристойним, коли муж високого колiна робив акторство своiм ремеслом: «Вiн подiлився своiм задумом з актором-трагiком Арiстоном: цей останнiй був родовитий, ще й багатий пан, проте лицедiйство, яке у грекiв не вважаеться ганебним, анiтрохи його не принижувало». Тит Лiвiй, XXIV.

Я завжди картав гонителiв таких розваг, а також несправедливiсть тих, хто не допускав хороших лицедiiв до наших славетних мiст, позбавляючи народ цiеi громадськоi втiхи. Мудрi державцi докладають усiх зусиль, аби збирати й об'еднувати городян як для спiльного виконання обов'язкiв, накладених на нас святобливiстю, так i для iнших поважних справ та всiляких забавок: громадський дух та згуртованiсть вiд цього тiльки мiцнiшають. Та й чи можна було б запропонувати iм невиннiшi розваги, нiж тi, що вiдбуваються прилюдно i перед очима влади? По-моему, було б навiть правильно, якби влада i державець вряди-годи трусили капшуком i частували мiську комуну театральними видовищами, виявляючи тим самим свою ласку i батькiвське пiклування, i якби в мiстах iз численною люднiстю було вiдведено вiдповiднi мiсця для вистав, якi вiдвертали б городян вiд таемного зла.

Повертаючись до нашоi теми, наголошу: найголовнiше – прищепити охоту i любов до науки, iнакше ми виховаемо просто вiслюкiв, нав'ючених книжками з iхньою премудрiстю. Пiдстьобуючи iх ударами рiзок, iх обвiшують повними саквами усiляких знань, але щоб тамтi стали iстним добром, не досить iх носити на собi, треба ними пройнятися.




Роздiл XXVIII

Про дружбу


Спостерiгаючи, як працюе маляр, який живе у моему домi, я вiдчув бажання пiти за його прикладом. Вiн вибирае найкраще мiсце посеред стiни i чiпляе там полотно, намальоване з найбiльшим хистом, а порожнiй простiр довкола заповнюе гротесками, тобто фантастичними мальовидлами, чарiвними лише своiм розмаiттям та химернiстю. І якщо бути щирим, то що таке ця книга, як не тi самi гротески, не тi самi кострубатi чудиська, складенi з рiзних шматкiв, без певноi форми, без доладностi й пропорцiй, окрiм чисто випадкових?



Зверху обличчя

Гарноi жiнки, внизу ж – подоба лускатоi риби.

    Горацiй, Про поетичне мистецтво, 4
    Пер. Андрiя Содомори

Тож-бо я сумлiнно мавпую тамтого маляра у другому пунктi, зате у першому, найкращiй частинi його працi, я пасу заднiх, бо мiй хист не сягае аж так далеко, аби я вiдважився створити полотно, пишне i виконане за всiма правилами мистецтва. От я й постановив запозичити його у Етьена де Ла Боесi[76 - Ла Боесi справив на Монтеня пiсля своеi смертi 1563 року дуже глибокий вплив. Умираючи, вiн заповiв Монтеню свою «книгозбiрню», де було багато творiв стоiкiв. Монтень оприлюднив твори свого друга, за винятком Розправи про добровiльне рабство.], хай воно прикрасить i оздобить усю мою працю. Я маю на увазi його розправу, якiй вiн дав титул Добровiльне рабство; проте люди, не знаючи про те, перехрестили ii на Проти единого. Вiн написав ii як пробу за первого молоду на честь свободи i проти тиранiв. Твiр цей ходить по руках людей одукованих i сподобився у них високоi i заслуженоi хвали, бо добре написаний i багатий на змiст. Слiд, проте, сказати, що це не найлiпше з того, що вiн мiг би написати; якби у зрiлому вiцi, коли я його знав, вiн повзяв собi намiр на кшталт мого, тобто нотувати на паперi своi роздуми, ми побачили б чимало рiдкiсних творiв, дуже наближених до невмирущих зразкiв старожитностi, бо я не знав нiкого спроможного змагатися з ним природними здiбностями у цiй царинi. Але по ньому залишилася тiльки згадана розправа, та й то випадком (гадаю, вона не попадалася йому на очi, вiдколи з'явилася з-пiд пера), та ще нотатки про сiчневий едикт, овiяний славою в iсторii наших горожанських воен. Може, менi вдасться використати iх ще деiнде. Ото й усе (окрiм зошитiв iз його творами, недавно надрукованими моiми заходами), що менi пощастило зiбрати з його релiквiй, потому як вiн уже на Божiй дорозi, у сповнених любовi словах тестаменту, зробив мене спадкоемцем своеi книгозбiрнi та паперiв. Щодо мене, то я маю особливо завдячувати цiй розправi, тим паче, що вона спричинилася до нашоi першоi зустрiчi. Менi показали ii ще задовго перед тим, як ми зiйшлися, i вона, ознайомивши мене з його йменням, пiдготувала в такий спосiб дружбу, яка нас пiзнiше поеднала. І тривала наша дружба, скiльки волiв Господь, дружба така глибока i досконала, що про подiбну i в книжках не прочитаеш, та й мiж нинiшнiми людьми i слiду чогось схожого не зустрiнеш. Для ii виникнення потрiбен збiг стiлькох обставин, що i то багато, як випадок пошле ii раз на три сторiччя.

Здаеться, нi до чого природа не схиляе нас бiльше, нiж до дружнього спiлкування. Ось i Аристотель править, що добрi законники дбають бiльше про дружбу, нiж про справедливiсть. Що ж до дружби, про яку оце мова мовиться, то вона сягае абсолютноi досконалостi, ii вершка. Бо, загалом беручи, всяка приязнь, яку цементуе i пiдтримуе насолода, вигода, громадська чи приватна потреба, тим менш прекрасна i шляхетна i тим менш е щирою приязню, чим бiльше до неi домiшуеться стороннiх причин, мiркувань та цiлей. Так само й отi чотири стародавнi ii види: родиннi, громадськi, любовнi почуття, почуття гостинностi не вiдповiдають нашiй приязнi анi кожен зосiбна, анi разом узятi.

Щодо батькiвських почуттiв до дiтей, то це радше пошана. Дружба живиться спiвжиттям, яке не може мати мiж ними мiсця через надто велику вiкову нерiвнiсть i через те, що, либонь, ображало б закони природи: батьки не можуть звiряти своi потаемнi думки дiтям, не породжуючи при цьому непристойного панiбратства, а дiти не можуть удiляти батькам пересторог i настанов, що е одним iз найперших обов'язкiв мiж приятелями. У деяких племенах дiти за звичаем убивали батькiв, а в iнших, навпаки, батьки вбивали дiтей, немовби i тi i тi в чомусь заважали однi одним i життя одних залежало вiд загибелi iнших. Бували фiлософи, якi гордували голосом кровi, як от Аристипп: коли йому доводили, що вiн мае любити своiх дiтей, бо вiн сплодив iх, вiн сплюнув на землю зi словами, що плювки також його плiд i що ми так само плодимо нужу та робацтво. А iнший фiлософ, якого Плутарх хотiв помирити з братом, сказав: «Менi начхати, що ми вилiзли на свiт тим самим отвором». А проте брат справдi гарне i солодке слово, i ми з Ла Боесi залюбки вживали його, пiдкреслюючи нашу приязнь. Але горезвiсне спiльне майно, подiл його i те, що багатство одного мае обертатися бiднiстю другого, це все геть послаблюе i нiвечить покревенство. Брати, доробляючись до багатства, мусять iти тим самим шляхом i вдаватися до тих самих засобiв, через що вони неминуче стикаються i стають на завадi одне одному. Та й чому iм конче мае бути притаманна спорiдненiсть душ, тiльки й здатна породжувати щиру i досконалу приязнь? Батько i син своею вдачею можуть бути цiлком вiдмiннi мiж собою, так само i брати. Хтось може доводитися менi сином чи родичем i заразом бути дикуном, злосливцем чи пеньком головатим. І що бiльшою мiрою дружба нам диктуеться силою законiв та природних зобов'язань, то менше в нiй знаходиться мiсця для вибору та вольноi волi. А тим часом нi в чому вольна воля так не прагне заявити про себе, як у душевнiй прихильностi та дружбi. Кажу це не тому, що був сам у цьому сенсi обдiлений, адже я мав батька найкращого у свiтi i найпоблажливiшого аж до глибокоi старостi; та й родовiд мiй взiрцевий iз дiда-прадiда, зосiбна славний братерською згодою:



Той, що батьком став для братiв у скрутi.

    Горацiй, Оди, II, 6
    Пер. Андрiя Содомори

Годi порiвняти з приязню чи ставити на одну дошку з нею нашi почуття до жiнки, хоча вони також плiд вибору. Їхне полум'я, я це визнаю, —



Зустрiлась i менi в путi богиня,

Що в душу лле солодкiсть з гiркотою,

    Катулл, ІХVІІІ, 17

заборчiше, жагучiше i раптовiше. Але це полум'я нестале i летке, примхливе i мiнливе, гарячковий пал, пiдвладний вибухам i спадам, палахкотючий тiльки в однiм куточку душi. Натомiсть у дружбi тепло повсюдне i всепроникне, хоча помiрковане i рiвне, самi солодощi та прихилля, геть позбавленi чогось рiзкого та гострого. Ба бiльше, у коханнi маемо до дiла тiльки з настямним потягом до того, що вiд нас тiкае:



От мов ловець за зайцем уганяе

У горах-долах, в спеку й холоди,

Й не так цiнуе спiймане нарештi,

Як цiнував, ще поки гнавсь без стежки.

    Арiосто, Роланд Несамовитий, X, 7
    Пер. Олександра Мокровольського

Щойно кохання переходить у дружбу, тобто у згоду обопiльноi волi, воно хирiе i гасне. Кохання гине вiд зужиття, як таке, що домагаеться тiлесноi мети i пiдлягае насиченню. У дружбi, навпаки, потяг iде в ногу з посiданням; приязнь постае, мiцнiе i росте лише у вжитку, бо походження ii духовне, а вправляння роблять душу ще витонченiшою. Поруч iз нашою з Ла Боесi досконалою дружбою колись мали до мене доступ отi скороминущi захоплення (я не кажу вже про те, що в цьому зiзнавався i мiй друг у своiх вiршах); i обидвi тi пасii гнiздилися в менi разом, цiлком свiдомi одна одноi, але для мене нiколи не сумiрнi: перша пишно та гожо линула своiм шляхом, дивлячися з погордою, як тамта друга шамотаеться десь унизу, ген далеко вiд неi.

Що ж до шлюбу, то опрiч того, що це угода, вiльна тiльки пiд час укладання (бо тривалiсть ii вимушена i вiд нашоi волi не залежить), угода, укладена зазвичай для iнших цiлей, то до нього долучаеться ще безлiч стороннiх вузликiв, цiлком достатнiх, аби урвати нитку i заплутати розвиток живого почуття. Зате у приязнi немае iнших розрахункiв та мiркувань, окрiм неi самоi. Додаймо до цього, що, сказати по щиростi, жiнка зазвичай не здатна пiдтримувати спiлкування та еднання, якого вимагае така свята спiлка. Душа у неi видаеться не досить мiцна, щоб зносити мулькiсть таких тiсних i тривалих пут. І певно, якби не це, якби могла з'явитися така вiльна i самохiтня спiлка, коли не лише душi зазнавали б отiеi цiлковитоi втiхи, а й тiла теж брали участь у злиттi, спiлка поглинула б усю людину до решти, то така приязнь напевняка була б iще повнiша i досконалiша. Проте бiла челядь зроду не показала прикладу цього, i, на одностайну думку всiх старожитнiх шкiл, жiнку тут треба виключити.

А от узяти оту збочену грецьку розбещенiсть, таку вiдразливу – i цiлком слушно – для наших звичаiв, то й та, вимагаючи, за практикою збоченцiв, неминучоi вiковоi нерiвностi й рiзницi послуг мiж коханцями, теж не вiдповiдала отому цiлковитому еднанню та гармонii, яких ми тут жадаемо: Що становить собою ця закоханiсть приятелiв? Чому нiхто не кохае бридкого хлопця чи гарного старуха? Цицерон, Тускуланськi розмови, IV, 33. Навiть ii, цiеi збоченськоi любовi, академiчному взiрцевi не суперечитиме, якщо я вiд ii iменi скажу так: отой перший шал, пробуджений сином Венери в серцi коханця до предмета свого убожування в самiм розквiтi юностi, шал, що дозволяе всi безсоромнi i спорзнi домагання – породження непогамованоi хтивостi, грунтувався лише на зовнiшнiй вродi, на викривленому уявленнi про тiлеснi зносини. Про дух тут не могло бути й мови, бо вiн ще не появив своiх чеснот, вiн перебував допiру в сповитку i ледве починав кiльчитися. Якщо цим шалом палала ница душа, то засобами, якими ницак собi запомагав, були багатство, подарунки, висування та iншi нечестивi й гiднi догани принади. Якщо вiн западав у шляхетнiшу душу, то й цiна торгу, природно, була шляхетнiша: фiлософськi повчання, заклики шанувати вiру, коритися законам, лягти кiстьми, у потребi, за вiтчизну, приклади геройства, розсудливостi, справедливостi. Отак показуючи добрi манери та красу своеi душi (бо його тiлесна оболонка вже прив'яла), коханець намагався добитися взаемностi коханого i сподiвався з допомогою такого духовного спiлкування створити мiцнiший i тривалiший зв'язок. Коли цi запобiгання увiнчувалися нарештi успiхом (бо якщо вiд закоханого зовсiм не вимагалося обачностi i стриманостi у виявленнi почуттiв, то якраз цього й вимагалося вiд коханого, якому належало оцiнити внутрiшню красу, звичайно важку для розпiзнання), тодi в коханому народжувалося прагнення якогось духового зачаття вiд духовоi краси закоханого. Вона була для нього головна, а тiлесна – випадкова i другорядна, тодi як у закоханого все було навпаки. Ось чому Академiя вище цiнувала коханого, запевняючи, що й боги такоi самоi думки. І страх вона ганить поета Есхiла за те, що той у любовних взаеминах Ахiлла i Патрокла ролю коханка вiдвiв Ахiлловi, хоча в того ще й вус не висипався i вiн був найвродливiшим серед грекiв. А що у згаданому зв'язку переважае i веде перед найгiднiша сторона, то вiн, за твердженням мудрецiв-академiкiв, дае дуже кориснi плоди у приватному i громадському життi; мовляв, саме цей звичай становить силу тих краiн, де вiн пануе, i е в них головним оплотом справедливостi i свободи: яскраве свiдчення – благословенна любов Гармодiя i Аристогiтона. Тож-бо вони називають цю любов святою i боговитою, i, як на них, хiба що тiльки сваволя тиранiв та нiкчемнiсть людей може iй противитися. Зрештою все, що можна сказати на користь Академii, зводиться до того, що така любов завершувалася приязню, а це не так-то вже й вiдбiгае вiд визначення любовi у стоiкiв: Любов це спроба зав'язати дружбу з красою. Цицерон, Тускуланськi розмови, IV, 34.

Та я повертаюся до свого опису природнiшоi i статечнiшоi любовi: Про дружбу може судити тiльки людина зрiлого вiку i зрiлоi душi. Цицерон, Про дружбу, 20.

Зрештою те, що ми зазвичай називаемо дружбою та друзями, це лише знайомства та зв'язки, налагодженi, з якоiсь оказii чи нагоди, за допомогою яких душi нашi пiдтримують одна одну. У тiй дружбi, що про неi йдеться, вони зливаються i стоплюються мiж собою в таку iдеальну цiлiсть, що затираеться i безслiдно губиться шво, яке iх лучить. Коли б у мене хтось допитувався, чому я полюбив свого приятеля, я вiдчуваю, що не мiг би пояснити цього iнакше, нiж словами: «Бо то був вiн; бо то був я».

Є, поза всiма моiми розумуваннями i поза всiм, що я мiг би тут сказати, якась невiдома менi, незбагненна i невiдворотна сила, яка нас звела. Ми шукали одне одного ще перед тим, як зiйшлися, i те, що кожен з нас чув про iншого, пiдготувало глибший грунт для нашоi приязнi, нiж зазвичай бувае плодом таких посередницьких чуток: може, з якогось велiння небес. Самi iмена нашi злилися в обiймах. І вже за нашоi першоi випадковоi зустрiчi пiд час якогось великого свята й урочистостi, що iх уряджали в мiстi, ми вiдчули себе такими вдячними одне одному, такими знайомими, такими пов'язаними мiж собою, що з тiеi хвилини не мали нiчого ближчого, нiж вiн менi, а я йому. У своiй пiзнiшiй виданiй друком виборнiй латинськiй сатирi вiн виправдовуе i розтлумачуе швидкiсть нашого зближення, яке так хутко досягло своеi досконалостi. Приречена на дуже коротку тривалiсть i народжена дуже пiзно (обидва ми були вже людьми дохожалими, вiн на кiлька рокiв старший), наша дружба не могла гаяти часу i розвиватися розмiрено та спокiйно, взором тих приятельських стосункiв, що у своiй обачностi вимагають довгого попереднього спiлкування. Наша приязнь не мала iншоi гадки, окрiм як про себе, i плекала лише саму себе. Тут не було жодноi особливоi спонуки, анi двох спонук, трьох, чотирьох, тисячi: тут була якась потаемна квiнтесенцiя нашоi iстоти, що, полонивши всю мою волю, втопила ii i розчинила в його волi, а його навзаем у моiй, з тiею самою захланнiстю, з тим самим палом: кажу, дослiвно «розчинила», не залишаючи нам нiчого, що було б нашою вiдрубною власнiстю, що було б тiльки його або тiльки моiм.

Коли Лелiй у присутностi римських консулiв, якi пiсля осуду Тиберiя Гракха переслiдували всiх його сповойовникiв, спитав Гая Блосiя (головного поплiчника засудженого), на що вiн був би здатний задля Гракха, тамтой вiдповiв: «На все». – «Як це на все? (допитувався Лелiй далi). А якби вiн звелiв пiдкласти вогонь пiд святиню?» – «Цього б вiн нiколи менi не звелiв», – заперечив Блосiй. «Ну, а якби вiн це вчинив?» – напоставав Лелiй. «Я б послухався», – вiдрiк Блосiй. Якщо вiн був такий щирий приятель Гракхiв, як запевняють iсторики, то, звiсно, дарма дратував консулiв цим зухвалим визнанням i не повинен був вiдступатися вiд своеi певностi щодо Гракхового повелiння. А проте тi, хто дае йому пригану за бунтiвничу вiдповiдь, не розумiють гаразд таемницi щироi дружби i iм невтямки, що Гракхова воля була i його волею, що вiн ii знав i мiг нею розпоряджати. Вони були бiльшою мiрою друзями, нiж громадянами, бiльшою мiрою друзями один одного, нiж друзями чи ворогами краю, нiж друзями шанолюбства i бунту. Вiддавшись цiлком одне одному, кожен iз них цiлковито тримав у своiх руках вiжки нахилiв другого. Зважте, що цим запрягом правуе чеснота i розум (iнакше його не було б), i тодi ви визнаете, що Блосiева вiдповiдь така, як i мае бути. Якби iхнi вчинки розбiгалися, вони не були б, якщо мiряти моею мiркою, анi приятелями навзаем, анi приятелями самим собi. Зрештою Блосiева вiдповiдь лунае не iнакше, нiж лунала б моя на отаке, примiром, запитання: «Якби твоя воля наказала тобi забити доньку, чи забив би ти ii?» Я мiг би притакнути з чистим сумлiнням: у цiй-бо вiдповiдi ще нема жодноi згоди на сам учинок; я не маю жодного сумнiву щодо своеi волi; так само я не маю його й щодо волi такого приятеля, жодним розумуванням на свiтi не пiдiрвати у менi певностi, що я знаю задуми та судження мого друга. У будь-якому його вчинку, хай би як вiн виглядав, я зараз же вiдгадав би його пружини. Нашi душi були так тiсно злютованi, зазирали одна в одну з таким палом i щирували мiж собою з таким замилуванням, вiдкриваючись аж до самого споду, що я не тiльки знав його душу, як свою власну, а й звiрився б йому в усьому ще охвiтнiш, нiж самому собi.

І хай нiхто не пнеться порiвнювати нашу приязнь з iншими приязними взаеминами. Я знаю iх так само, як i кожен, знаю i найдосконалiшi у своему родi серед них, але грiх iх змiшувати iз щирою дружбою, тут не штука й помилитися. У цих звичних приятелюваннях треба завжди матися на осторозi, мiцно тримати вiжки, виявляти обачнiсть i розвагу: вузол не зашморгнутий так мiцно, аби можна було його попускати. «Кохай свого приятеля, – казав Хiлон, – так, як би мав колись його зненавидiти, i нанавидь так, як би мав покохати». Ця пересторога, що здавалася б мерзосвiтньою у високiй i всевладнiй дружбi, цiлком збавенна у практицi звичного простого приятельства. До нього знаменито пiдiйшов би улюблений вислiв Аристотелiв: «О моi приятелi! Нема бiльше на свiтi приятелiв!»

Доброчинство i зобов'язання, звичнi джерела iнших дружнiх стосункiв, тут, у цiм шляхетнiм еднаннi, навiть не заслуговують на те, щоб iх брати до уваги. Причина цього – цiлковите злиття обопiльноi волi. Бо як та любов, яку я маю до себе, не посилюеться тим, що в потребi я подам собi допомогу (хай би там що правили стоiки) i я не почуваю до себе жодноi вдячностi за послугу, зроблену собi самому, так i зв'язок мiж приятелями, коли вiн справдi досконалий, затирае в них почуття таких обов'язкiв i змушуе iх зневажати i гнати вiд себе геть слова на означення подiлу та рiзницi, як-от: добродiйство, повиннiсть, вдячнiсть, прохання, вiддяка тощо. Оскiльки в них усе iдеально спiльне: воля, думки, судження, майно, дружини, дiти, честь, життя, i оскiльки iхне еднання це лише, як влучно визначив Аристотель, одна душа у двох тiлах, вони не можуть нiчого собi нi дати, нi позичити. Ось чому законники, аби зробити шлюб якоюсь подобою цього бозького зв'язку, забороняють датки мiж чоловiком i жiнкою, бажаючи тим самим показати, що все належить iм обом i що iм нiчого дiлити, нiчого паювати мiж собою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mishel-monten/probi-vibrane/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Едвард, принц Валлiйський – син короля англiйського Едварда II i батько Рiчарда II, названий Чорним, переможець у битвi пiд Пуатье (1356), в якiй потрапив у полон король Французький Жан Добрий. Монтень переказуе тут епiзод iз хронiки Фруасара.




2


Гiень – iсторична область на пiвденному заходi Францii, мала статус провiнцii. До XIII ст. називалася переважно Аквитанiею. Триста рокiв перебувала пiд владою Англii, поки не возз'едналася з Францiею.




3


Скандерберг – нацiональний герой Албанii XV ст., вiв боротьбу з турками.




4


Конрад III – 1140 року змагався з вельфами (баварськими дуками) за престол, ведучи облогу Вайнсберга.




5


Пелопiд – грецький военачальник, Епамiнонд – теб'янський (IV ст. перед Р. X.).




6


Дiонисiй Старший – тиран сиракузький (IV ст. перед Р. X.).




7


Регiй – нинi Реджо, мiсто у Калабрii.




8


Зенон – правильно Стенон.




9


Перузiя – у Плутарха не Перузiя, а Пренест. Монтеня ввiв в оману перекладач Амiо.




10


Газа – палестинське мiсто.




11


Карло Гiза – кардинал лотаринзький, Гiзи вiдiгравали велику роль в iсторii Францii XVI ст. Згаданий старший брат кардинала Франциск виступив у релiгiйних вiйнах на боцi католикiв i загинув 1563 року вiд руки протестанта. Його молодший брат, клюнiйський абат, помер через десять днiв пiсля його загибелi.




12


Старожитнiй маляр – маляр атенський Тiмант (IV ст. перед Р. X.).




13


Нiобея (Нiоба) – у грецькiй мiфологii дочка Тантала, дружина теб'янського царя Амфiона. Пишаючись численним потомством (12, 14 чи 20 дiтей), Нiобея образила хвальковитiстю богиню Лiто (Латону) – матiр Аполлона та Артемiди. За це дiти Лiто стрiлами з лука убили всiх дiтей Нiобеi, а сама Нiобея скам'янiла з горя.




14


У перекладi Андрiя Содомори: «Од горя зацiпенiла нараз».




15


Фердинанд I(1503—1564) – вiв вiйну з Ізабеллою Ягелонською, вдовою по угорському королю Яношу Запольському.




16


Канни – селище в Італii (область Апулii). Пiд час 2-i Пунiчноi вiйни картагенське вiйсько Ганнiбала ударами з флангу оточило i знищило 70-тисячну римську армiю.




17


Тальва (Тальна) (163 р. до Р. X.) – римський консул, завоював Корсику.




18


Дiодор Дiалектик (Кронос) – фiлософ мегарськоi школи.




19


Бертран дю Гесклен (бл. 1320—1380) – нацiональний герой Францii часiв Столiтньоi вiйни, завершив визволення батькiвщини вiд англiйськоi окупацii.




20


Бартоломео д'Альвiано (1455—1515) – венецiйський верховода i поет.




21


Теодоро Трiвульцiо (1448—1518) – военачальник венецiанцiв.




22


Трофей – пам'ятник на честь перемоги.




23


Никiй (V ст. до Р. X.) – атенський военачальник.




24


Агесилай (IV ст. до Р. X.) – вождь спартанцiв.




25


Ян Жижка (1360—1424) – вождь гуситiв у Чехii.




26


Вiклеф (Вiклiф), Джон (бл. 1330—1384) – англiйський реформатор, iдеолог бюргерськоi схизми, предтеча Реформацii. Вимагав секуляризацii церковних земель, вiдкидав необхiднiсть папства, а також низки обрядiв i таiнств.




27


Баярд (П'ер дю Таррай), нар. 1473 – нацiональний герой Францii, взiрець усiх лицарських цнот.




28


Максимiлiан (1459—1519) – правнук короля Іспанського Фiлiппа II.




29


Кiр – Кiр II Великий, цар перський (бл. 560—529 до Р. X.); його iсторiю описав Ксенофонт у своiй Кiропедii.




30


Марк Емiлiй Лепiд – консул у Римi, з Октавом Августом та Антонiем утворив другий трiумвiрат.




31


Лiкон – фiлософ атенський з III вiку до Р. X.




32


Славетнi брати – Публiй i Гней Сципiони, командири римського вiйська у вiйнi проти картагенцiв.




33


Геллеспонт – давньогрецька назва Дарданелл.




34


Публiй Квiнтилiй Вар (бл. 53 до Р. X. – 9 по Р. X.) – римський военачальник, намiсник провiнцii Германiя. Зазнавши нищiвноi поразки в Тевтобурзькому лiсi вiд германських племен на чолi з Армiнiем, покiнчив життя самогубством.




35


Генрiх VII (1457—1509) – англiйський король з 1485 року, перший з династii Тюдорiв. Як представник ланкастерськоi гiлки Плантагенетiв змагався з другою його гiлкою Йоркською. Цi двi гiлки вели мiж собою вiйну, вiдому як вiйна Червоноi та Бiлоi троянди.




36


Горн i Егмонт – 1568 року страченi з наказу дука Альби. Стали нацiональними героями Нiдерландiв.




37


Антонiо де Лейва – верховода на службi Карла V.




38


Фоссано – мiсто у П'емонтi.




39


Тагет – бог етрускiв, навчав волхвуванню.




40


Йоахiм – абат калабрiйський з XII ст. Його богословськi i мiстичнi твори опублiкованi на початку XVI столiття.




41


Пiррон – засновник скептицизму (пiрронiзму), портрет якого Монтень накреслив у своiй Апологii Раймунда Сабундського.




42


Посидонiй (бл. 135—49 до Р. X.) – грецький фiлософ-стоiк, у фiлософських i богословських шуканнях застосовував метод точних наук, пояснюючи все силами природи.




43


Вiльгельм – батько Елеонори Аквитанськоi (1122—1204), яка пiсля свого розлучення з королем французьким Людовiком VII стала королевою Англii, дружиною Генрiха II Плантагенета.




44


Фульк III, померлий 1040 року, брав участь у Хрестовому походi.




45


Терес – тракiйський цар.




46


Кардинал Борромео (1538—1584) – архiепископ Мiлана, святий, вiдомий своiм аскетичним життям, хоча походив з багатого роду.




47


Фераулес (бл. 625 – бл. 547 до Р. X.) – давньогрецький мислитель, родоначальник античноi фiлософii i науки, засновник мiлетськоi школи.




48


Пан де Вервен здав мiсто Булонь королю Англii Генрiховi VIII.




49


Харонд – грецький праводавець, дiяв у Катанii на Сицилii.




50


Германiк – сестринець цезаря Тиберiя, консул у XII ст. по Р. X. Приборкував повстання у Паннонii i завдав поразки германцям на чолi з Армiнiем.




51


Теофiл – цезар вiзантiйський.




52


…вважаючи початком року сiчень… – початок року почали лiчити у Францii вiд сiчня допiро 1567 року, коли Паризький парламент затвердив декрет Карла IX.




53


Дук Бретонський – Жан II, померлий 1305 року.




54


Климент V – Папа Римський вiд 1305 до 1316 року, перед тим був архiепископом Бордо i звався Бертран де Гот, тому Монтень називае його сусiдою.




55


Дикеарх – цей фiлософ заперечував, що людина мае душу.




56


Кентавр Хiрон – син Хроноса i нiмфи, вирiзнявся серед кентаврiв добротою i мудрiстю, Аполлон та Артемiда навчили його лiкувати i полювати, згодом став наставником Ахiлла, Геракла, Ясона та iнших героiв. Страждаючи вiд випадковоi рани стрiлою, зголосився замiнити Прометея, поступившись йому своiм правом на безсмертя, i посiв мiсце серед сузiр'iв, назвавшись Стрiльцем.




57


Данаiди – у грецькiй мiфологii 50 дочок царя Даная, якi за батьковим наказом убили у шлюбну нiч своiх чоловiкiв. На покару iх засуджено в Аiдi вiчно наповнювати водою бездонну бочку.




58


Клеант – фiлософ iз III вiку, очолив школу стоiкiв пiсля смертi Зенона.




59


Аполлодор – граматик i мiтолог атенський, жив у II ст. до Р. X.




60


Центона – твiр, складений з уривкiв, насмиканих у рiзних авторiв.




61


Лелiо Капiлупi (1498—1560) – поет iз Мантуi, автор сатир проти ченцiв, написаних у формi центони.




62


Юст Лiпсiй (1547—1606) – славетний гуманiст нiдерландський, видавець давньоримських письменникiв.




63


Епiхарм – давньогрецький комедiограф.




64


Етьен де Ла Боесi (1530—1563) – Монтенiв друг, великий французький гуманiст.




65


Газа – фiлолог вiзантiйський XV ст.




66


Брадаманта i Анджелiка – героiнi поеми Арiосто Роланд Несамовитий.




67


Карнеад (219—125 до Р. X.) – грецький фiлософ, творець доктрини скептицизму.




68


Спевсипп (394—334 до Р. X.) – грецький фiлософ, голова Академii пiсля Платона.




69


Каллiстен – фiлософ грецький, супроводжував Олександра Великого в його походах.




70


Алкивiад (бл. 450—404 до Р. X.) – атенський стратег пiд час Пелопоннеськоi вiйни. Виступив проти Сиракуз, потiм перейшов на бiк Спарти, згодом утiк до Персii.




71


Гегесiй – грецький фiлософ III ст.




72


Менандр (бл. 343—бл. 291 до Р. X.) – давньогрецький поет-комедiограф, головний представник новоi аттичноi комедii. Зображував побутовi конфлiкти родинного життя.




73


Аристофан – граматик олександрiйський II ст. до Р. X.




74


Грушi, Герант, Б'юкенен i Мюре – Монтеневi учителi в Бордоському колежi.




75


Андреа де Гувеа – принципал чи директор Гiенського колежу в Бордо.




76


Ла Боесi справив на Монтеня пiсля своеi смертi 1563 року дуже глибокий вплив. Умираючи, вiн заповiв Монтеню свою «книгозбiрню», де було багато творiв стоiкiв. Монтень оприлюднив твори свого друга, за винятком Розправи про добровiльне рабство.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения